ОБКРАДЕНА УКРАЇНА

Ольга ЯРЕМКІВ

Антикризова програма

ОБКРАДЕНА УКРАЇНА

Видання третє, доповнене

Львів 2001 – 2012

Ольга Яремків

ОБКРАДЕНА УКРАЇНА

Економічно-правовий аналіз перехідного періоду в Україні (1991-2001 рр). Причини кризи і шлях виходу з кризи.

Якщо народ твій

ворог як отаву косить

Хтось мусить

закричати досить!!!

Позов

Позивачі: 49 999 999 «і мертвих, і живих, і не народжених».

Відповідачі: 666 666, 6… ? моральні, полтичні економічні банкрути

Сума позовних вимог: 19 х 1012 грн (мінімальна сума).

Вимагаєм: 1. Повернути народу викрадені у нього блага.

2. Відповідачів назвати всіх по-іменно.

3. Притягнути винних до відповідальності відповідно до

Кримінального Кодексу України.ст. 111. Державна зрада;

113. Диверсія; 191. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем;

192. Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою; 211. Видання нормативио-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку; 364. Зловживання владою або службовим становищем; 365. Перевищення влади або службових повноважень; 442. Геноцид

4. Накласти арешт на на кримінальне викрадене майно в народу.

...І день іде, і ніч іде.

І голову cхопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

апостол правди і науки.

Пророк. Т.Г.Шевченко

Вступ

У цьому науковому дослідженні я спробувала з’ясувати причини тяжких економічно-правових відносин, які склалися в Україні за період з 1991 — 2000 років.

Нижченаведені причини, про які йтиметься, стали, на мою думку, головними чинниками, котрі призвели до економічного, соціального, культурного та морального зубожіння народу, руйнації економічного укладу українського суспільства за останні

«десять років, які потрясли світ».

У своїй праці я неодноразово використовую праці ідеологів марксизму-ленінізму, і не тому, що цілком поділяю їхні погляди і хочу повернути назад колесо історії, а для того, щоб показати, як застосована їхня теорія для побудови ринкової економіки в Україні.

У 1991 році Україна стала суверенною незалежною держа-вою, повноправним суб’єктом міжнародного права. Намагаю-чись реформувати економіку України на ринкових принципах, політичне керівництво держави не враховувало багато суб’єк-тивних та об’єктивних чинників, що в кінцевому підсумку при-звели до політичної та економічної кризи. Україна стала експор-тером дешевої робочої сили, сировини, імпортером екологічно небезпечних технологій та відходів. Фінансова політика держави була жорстко прив’язана до вимог міжнародних фінансових інсти-тутів ( МВФ, МБРР, ЕБРР та інших), які вимагали здійснювати економічні реформи за західним сценарієм, не враховували національні та культурні особливості України.

Спостерігаючи за діяльністю свого колективу, за життям сусідів, знайомих і просто людей, я почала вивчати та аналізувати обставини, які стали причиною такого становища.

Ця наукова розвідка написана з використанням матеріалів діяльності малих торгових підприємств, котрі під час перехідного періоду економічно не вистояли, припинили підприємницьку діяльність, а їхні трудові колективи залишилися без засобів на існування. Така ситуація змусила підприємців шукати вихід із складного становища.

У скрутному становищі перебувало і підприємство, яке я очолювала і на базі котрого зроблений даний економічно-правовий аналіз, встановлено основні причини такої економічної ситуації, в якій опинилося це підприємство. Ці причини — типові для усіх підприємств України, оскільки ми всі перебуваємо в одному правовому полі.

Типовими причинами тяжкої економічної ситуації є :

1. Зміна форми власності відповідно до законів України, яка повинна була відбутися, але внаслідок невиконання цих законів не відбулася.

2. Гіперінфляція та інфляція за період з 1992 — 2000 років.

3. Кредитно-банківська система (в українському її варіанті) як гальмо економічного розвитку.

4. Втрата заощаджень громадянами.

5. Податкова політика Української держави.

6. Закон України «Про податок на додану вартість». Унаслідок вивчення причин спаду економіки мені

доводилося десятки разів звертатися до владних структур із проханням висвітлити проблеми економічної ситуації та усунути причини, які заважають економічному розвитку підприємництва.

У своїх зверненнях я не просто ставила питання, а й пропонувала своє бачення шляхів розв’язання наших болючих проблем. Тому тут усе детально досліджено, названо причини економічної кризи в Україні та шляхи виходу з неї.

Після неодноразових звернень до різних рівнів структур виконавчої влади та контролюючих органів я не отримала конкретних відповідей, тому зверталася до депутатів Верховної Ради України, а в тих заявах викладала своє бачення причин тяжкого економічного стану.

Народному депутатові України.

п.В.Пинзенику (23 вересня 1998 р.), Народному депутатові України п. М.Сироті (15 травня 2000 р.) Яремків Ольги Михайлівни,

Звернення

Прошу Вас дати тлумачення з приводу окремих невирішених економічних питань, які не врегульовані чинним законодавством України, що породжує економічні проблеми, які призводять до банкрутства підприємств, спаду виробництва, зубожіння народу, а отже, — неможливості формування середнього класу, який становить основу громадянського суспільства в державах з ринковою економікою та розвинутими елементами демократичного устрою.

1. Інфляція

Як індексувати наші витрати на інфляцію, покривати знецінені обігові кошти, статутний фонд, амортизаційні відрахування на повне відновлення, капітальний ремонт, та джерела їх покриття. Адже інфляція — це справа Уряду (бюджетна). У цивілізованому світі, де є ринкова економіка, існує система бухгалтерського обліку, в якому передбачено покриття таких витрат (ІАS 15, IАS 29).

Чому такі системи не були застосовані в нашій державі в період гіперінфляції? Чому такий бухгалтерський облік не вивчають у вищих навчальних закладах і не застосовують у період найвищої гіперінфляції 1992 — 1995 років?

2. Приватизаційні сертифікати, дивіденди

Чому, вклавши сертифікат, наш громадянин не одержує дивідендів, адже — це майно, яке людина отримала згідно із законом України, і його номінальна вартість станом на 1992 рік становила 30000 крб. = 54000 дол. США.

Земельна рента = дивіденди = депозитна ставка банку. Чи поставили б Ви між цими поняттями знак рівності ?

3. Кредитні ставки банку

В яких державах з ринковою економікою є такі високі ставки за надані кредити, і як підприємництво може існувати

в таких умовах? Німеччина має 3 — 5% річної банківської ставки, США — до 10%. Чи Національний банк України (НБУ) тримав би такі високі кредитні ставки, якби приватизація була проведена без порушень усіх законів про приватизацію і власникам виплачували б дивіденди відповідно до законів ринкової економіки?

4. Податкова політика:

а) який максимальний рівень податків?;

б) політика ціноутворення (структура ціни), тобто рівень податку в ціні;

в) рівень заробітної платні; г) рівень рентабельності.

Чому відбувся такий великий спад рівня заробітної платні порівняно з 1990-м роком. Тобто чому зріс в багато разів рівень експлуатації людини?

д) рівень зарплати замінено фондом споживання (і це в період гіперінфляції 1992 — 1995 років).

Звідки взято такий термін, адже за планової економіки було поняття суспільні фонди споживання. І в період ринкової економіки ніхто не підміняю зарплату фондом споживання.

5. Додана вартість

Чи це поняття тотожне поняттю додаткової вартості, те, чого нас учили з ринкової економіки «загниваючого» капіталізму (теорія додаткової вартості за Карлом Марксом). Якщо тотожні, то як Ви ставитеся до закону про ПДВ?

А якщо ні, то, будь-ласка, дайте визначення цього терміну. Хто є автором цієї теорії?

І чому закон про ПДВ не дає визначення поняття доданої вартості? Не дано визначення об’єкта оподаткування?

З повагою — підпис О.М.Яремків

У зв’язку з цим було вирішено зробити детальний аналіз на базі свого підприємства і визначити причини кризової еконо-мічної ситуації, намагаючись знайти шляхи їх усунення, і якраз це дослідження мало на меті.

ПРИВАТИЗАЦІЯ

ЧИ «ПРИХВАТИЗАЦІЯ»?

На початку 90-х років ХХ століття Українська держава вступила в новий період розвитку, що характеризується зміною суспільно-економічної формації, в основу якої покладено нові поняття політичної та економічної основи держави. Одним із найважливіших перетворень останніх років є передача державної власності у приватні руки, тобто приватизація (роздержавлення).

«Приватизація державного майна (далі — приватизація) — це відчуження майна, що перебуває в державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України»1.

Складовими частинами такого механізму стали:

• ґарантія на безоплатне придбання частки державного майна, яке належало до суспільних фондів споживання та загальнонародної власності;

• видача кожному громадянинові приватизаційного май-нового сертифікату, який засвідчує його право на одержання частки державної власності;

• перетворення більшості невеликих та середніх під-

приємств державної власності на акціонерні товариства;

• обмін приватизаційних сертифікатів громадян на акції цих акціонерних товариств.

Хоча сам термін «приватизація» прийшов на зміну визна-ченню «роздержавлення», обидва ці терміни недостатньо чітко висвітлюють суть специфічних процесів зміни власності в Україні. Отже, відповідно до наведеного визначення приватизації, фізичні особи (насамперед — громадяни України, котрі, зрештою, пови-нні були б бути абсолютними суб’єктами цих процесів) мали отримати власність і ставати заможнішими, збагачуватись на свою частку майна в державі. Але чи збагатилися вони?

1 Стаття 1 Закону України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна». (Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24, ст.348)

«Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби вироб-ництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв’язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загально-союзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що перебувають за її межами, є власністю народу України»2, — так Закон України «Про власність» визначив власність громадян.

4 березня 1992 року обранці українського народу у Верховній Раді ухвалили Закон «Про приватизацію державного майна», а 6 березня того самого 1992 року — Закон «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». За згаданими законами приватизації, тобто розподілу майна між громадянами України, підлягали: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються у самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами; незавершене будівництво та законсервовані об’єкти; окреме індивідуально визначене майно; частки (паї, акції), що належать державі в майні господарських товариств та інших об’єднань.

У Постанові Верховної Ради України від 04.03.92 р. «Про введення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» Верховна Рада України поставила завдання перед Кабінетом Міністрів України:

До 15 березня 1992 року: «підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України перелік об’єктів, що не підлягають при-

ватизації; перелік об’єктів, що підлягають приватизації за приватизаційними майновими сертифікатами, та проект Дер-

жавної програми приватизації; положення про Фонд державного майна України; законодавчі акти про порядок створення і діяль-ність довірчих товариств, інвестиційних фондів, холдингів;

2 Стаття 1 Закону України від 07.02.1991 р. «Про власність». // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – № 20. – С.249).

визначити перелік об’єднань, підприємств, установ та орга-нізацій, що уклали майнові договори, пов’язані зі зміною форм власності та власника державного майна з порушенням морато-рію, встановленого Постановою Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року «Про захист суверенних прав власності Української РСР», та вжити заходів для приведення зазначених договорів у відповідність з цим Законом;

розробити й затвердити за погодженням Комісії Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народ-ним господарством методику визначення початкової (аукціонної) ціни державного підприємства та розміру статутного фонду господарського товариства, що створюється у процесі привати-зації, нормативний акт про порядок перетворення державних підприємств у господарські товариства та інші нормативні акти, передбачені цим Законом;

підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення законодавчих актів України у відпо-відність з Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств»;

привести рішення Уряду України у відповідність із цим Законом;

забезпечити ухвалення міністерствами та відомствами України нормативних актів на виконання даного Закону та перегляд і скасування ними цих нормативних актів, що йому суперечать»3.

Завдання, поставлене Верховною Радою України перед Кабінетом Міністрів, фактично не було виконано.

Одним із найважливіших документів (з огляду на визначення обсягу набутої громадянами власності) була Державна програма приватизації майна державних підприємств, розроблена Кабі-нетом Міністрів України і внесена на розгляд Верховної Ради України. У Програмі було закладено «міну сповільненої дії». Про-грама з моменту її створення вже не відповідала положенням законодавства щодо приватизації, ні щодо термінів, ні щодо

3 Пункт 6 Постанови Верховної Ради України від 04.03.92 р. “Про введення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств». // Відомості Вер-ховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24. – С. 349).

окремих інших питань. Зокрема, «відновна вартість», тобто вартість, проіндексована за певними індексами, стосується чомусь тільки державного майна, що приватизується, а не ще й інших активів: заощадження громадян, заробітнної платні, активів та пасивів підприємств.

7 липня 1992 року Верховна Рада таки затвердила Державну програму приватизації майна державних підприємств на 1992 рік.

Згідно з Програмою, «Відповідна вартість державного майна, що підлягає приватизації, на момент емісії приватизаційних майнових сертифікатів обчислена як сума залишкової вартості основних фондів, збільшеної у 13,2 раза, та вартості обігових фондів, збільшеної у 6,6 раза, тобто в середньому — у 10 разів.

Відновна вартість державного майна, що підлягає привати-зації, на час емісії приватизаційних майнових сертифікатів (1 вересня 1992 року) становить 2171 млрд. карбованців.

Загальна сума емісії приватизаційних майнових сертифікатів (70 відсотків вартості майна, що підлягає приватизації) становить 1520 млрд. карбованців.

Номінальна вартість майна, яке безоплатно передається громадянину України, вказується у приватизаційному

майновому сертифікаті і становить 30 тис. карбованців»4.

Що становить це число? А те, що кожен громадянин отри-мав державного майна на 30 000 карбованців.

Очевидно, що ніякого оцінювання майна, тим паче посеред року, Кабінет Міністрів не провадив. Для розрахунків були використані статистичні дані вартості державного майна станом на 1 січня 1992 року. Тобто станом на 01.01.1992 року 70% дер-жавного майна (те, що підлягало приватизації за приватиза-ційними майновими сертифікатами) становило 1520 млрд. карбованців.

І тут почалися дивні речі: як Кабінет Міністрів визначив долю майна кожного громадянина? У першому класі наша рідна

4 Пункт 3.2. Постанови Верховної Ради України від 07.07.1992 року «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств». // (Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 38. – С.567).

вчителька вчила нас перевіряти отриманий результат матема-тичних задачок. Беремо загальну вартість майна (1520 млрд.) ділимо на отриманий розрахунками Кабінету Міністрів здобуток (30 000 ) і отримуємо чисельність населення, яку він враховував, розділяючи державне майно: 50 666 666, 666 666 Сакраментальне число! А в засобах масової інформації стверджується, що «нас 52 мільйони!» Чисельність населення, отже, було виміряно незви-чайним способом — десятковими дробами, а не цілим числом.

Індексування вартості окремих статей балансу держави — «сума залишкової вартості основних фондів, збільшеної у 13,2 раза та вартості обігових фондів, збільшеної у 6,6 раза, тобто

в середньому в 10 разів» — знехтувало всіма законами та нормами економіки: адже не можна висмикувати окремих статей не індексуючи баланс загалом.

Ще раз про майно.

6 березня цього ж 1992 року Верховна Рада України прийняла ще один визначний документ: Закон України «Про приватизаційні папери», введений в дію з 15 березня 1992 року відповідною Постановою Верховної Ради «Про введення в дію Закону України «Про приватизаційні папери».

«Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду»5 .

«Використання та погашення приватизаційних паперів.

1. Приватизаційні папери використовуються громадянами України для придбання частки майна державних підприємств та інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду відповідно до законодавства України про приватизацію.

2. Приватизаційні папери можуть бути використані в період проведення приватизації, визначений Державною програмою приватизації.

5 Пункт 1 статті 1 Закону України від 06.03.1992 року «Про приватизаційні папери» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24. – С.352).

Погашення невикористаних приватизаційних паперів здійснюється в порядку і строки, встановлені Державною про-грамою приватизації (яка сама порушила терміни, встановлені Верховною Радою).

3. Використання приватизаційних паперів здійснюється шляхом їх обміну на паї, акції та інші документи, що встановлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного паперу з обов’язковим відображенням змісту обмінної операції як на самому привати-заційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного паперу.

Номінальна вартість усіх приватизаційних паперів, випущених державою, повинна дорівнювати вартості частки майна державних підприємств, інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду, що приватизуються безоплатно»6.

Іншими словами, номінальна вартість приватизаційного майнового сертифіката повинна завжди дорівнювати вартості майна, право на яке засвідчене сертифікатом.

«Рішення про випуск приватизаційних паперів приймається Кабінетом Міністрів України згідно з Державною програмою приватизації. Емісію приватизаційних паперів здійснює Націо-нальний банк України. Облік випущених приватизаційних папе-рів веде емітент.

Приватизаційні папери видають громадянам відділення Ощадного банку України за списками, складеними місцевими Радами народних депутатів або представництвами України в інших державах, на підставі заяви одержувача та пред’явлення паспорта чи документа, що його замінює. Порядок видачі приватизаційних паперів встановлюється Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України»7 .

6 Стаття 4 Закону України від 06.03.1992 року «Про приватизаційні папери» // Відо-мості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24. – С.352) із змінами, внесеними згідно із Законом від 07.07.92 «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 38. – С.562).

Відповідно до Постанови Верховної Ради від 06.06.1992 року «Про введення в дію Закону України «Про приватиза-ційні папери» Кабінет Міністрів України разом із Мініс-терством фінансів України й Ощадним банком України повинні були до 1 червня 1992 року забезпечити місцеві відділення Ощадного банку України бланками привати-заційних паперів»8.

Тобто, відповідно до нормативних документів, ухвалених Верховною Радою України, і які мають вищу юридичну силу, кожен громадянин повинен був з 1 червня стати власником приватизаційного майнового сертифіката номінальною вартістю (що дорівнювала вартості державного майна, право на яке засвідчувалось сертифікатом) 30 000 карбованців. За курсом карбованця до долара США станом на час оцінки майна вартість сертифіката (державного майна на кожного громадянина) становила аж 54 000 доларів США !

Кабінет Міністрів України, грубо знехтувавши визначеними йому термінами із запізненням на шість місяців (спробуйте запізнитись із податковою декларацією хоча б на кілька днів), лише 25 листопада 1992 року видав Постанову №655 «Про ви-пуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів»9. За 6 місяців затримки згаданої Постанови національна грошова одиниця знецінилася у 652 рази! Отже, український уряд провів уні-кальну антинародну акцію знецінення власності громадян.

Далі будуть наведені причини інфляції та її автори. Реальний випуск в обіг приватизаційних майнових

сертифікатів був проведений із запізненням на три роки (аж

у 1995 році), що зовсім дезорієнтувало населення щодо вартості сертифікатів. Сертифікати були вручені громадянам за ціною 10 грн. 50 копійок.

7 Пункт 1-2 статті 3 Закону України від 06.03.1992 року «Про приватизаційні папери» // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992. – № 24. – С.352).

8 Пункт 4 Постанови Верховної Ради від 06.06.1992 року «Про введення в дію Закону України «Про приватизаційні папери» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24. – С.353 ).

9 Постанова Кабінету Міністрів України від 25.11.1992 року «Про випуск в обіг привати-заційних майнових сертифікатів».

Саме в період проведення приватизації, з моменту ухвалення законів про передачу громадянам державного майна — до моменту видачі сертифікатів на руки, Україна пережила гіперін-фляцію, яку не переживала жодна інша країна! Національна грошова одиниця була знецінена майже в 200 000 разів!

Що вартував отриманий сертифікат — 5 доларів? А як же: «Номінальна вартість всіх приватизаційних паперів, випуще-них державою, повинна дорівнювати вартості частки майна державних підприємств, інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду, що приватизуються безоплатно»10 ? Якщо перемножити 5 доларів на 50 666 666 осіб населення, то державне майно України (70 його відсотків, що підлягали приватизації за сертифікатами) у 1995 році вже коштувало 253 333 330 доларів. А куди ж тоді поділася решта 1520 млрд. крб.?

Реальна вартість майна ж не знецінювалась! Індексацію знеціненого майна та сертифікатів треба було проводити одно-часно із застосуванням єдиного рівня індексації, погодженого з Мінфіном, Мінстатом, Міністерством економіки, ФДМУ та зареєстрованого Міністерством юстиції України.

А як було насправді: мої заощадження в Ощадбанку в сумі 5000 крб. (1990 рік) за період гіперінфляції перетворилися на 36 копійок. Майно державного підприємства, де я працювала, такої ж вартості на 1990 рік, під час приватизації Фонд держав-ного майна оцінив на 32 261 гривню, що орієнтовно дорівнює 20 000 доларів США.

Постановою Верховної Ради України від 24 червня 1993 року робота Кабінету Міністрів щодо виконання Державної програми приватизації оцінена як недостатня (незадовільна)11. Чи хтось із керівників українського уряду за це покараний? Ні! Хоча, відповідно до Конституції України до повноважень Верхов-ної Ради належить здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України12. Та й статті Кримінального кодексу України

10 Стаття 4 Закону України від 06.03.1992 року «Про приватизаційні папери» // Відо-мості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 24. – С.352) із змінами, внесеними згідно із Законом від 07.07.92 «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 38. – С.562).

щодо розкрадання майна державного та приватного, і щодо халатності посадових осіб ще ніхто не скасував.

Участь громадян у приватизації у зв’язку з видачою готів-кових сертифікатів була надто проста. Для обміну сертифікатів на акції підприємств було передбачено три види приватизації:

• інвестування через аукціонний центр (пункт прийому

заяв);

• інвестування за місцем роботи;

• інвестування через фінансових посередників, до яких належать славнозвісні інвестиційні фонди (компанії) та довірчі товариства.

Що ж сталося з приватизаційним майновим сертифікатом номінальною вартістю 10 грн. 50 коп., який повинен був посвідчу-вати право на державне майно вартістю 54000 доларів США? А нічого. Їх обміняли громадянам за номінальною вартістю на акції якихось підприємств, і в кращому разі їм нині виплачують «диві-денди» з розрахунку частки майна підприємства, що вичислюється чомусь із 10 грн. 50 коп. Чому «дивіденди» в лапках? Та тому, що в Україні дивіденди розцінюються як грошові виплати, що ста-новлять частину прибутку господарського товариства і цілком залежать від результатів господарської діяльності товариства — а не за принципом капіталовіддачі. Хоча в цілому світі розмір диві-дендів дорівнює земельній ренті та депозитній ставці банку. Ця рівність зумовлена ринковим механізмом і в разі будь-яких зміщень відбувається перерозподіл та перепомпування капіталу, що знову врівноважує взаємовідношення цих величин.

Для чого було нам інвестувати свої майнові права в ново-створювані на базі державних підприємств акціонерні товариства? Інтерес лише один — не тільки отримати від держави належне майно, а й ефективно ним розпорядитися та отримати певний прибуток — капіталовіддачу. Жоден з нас не хотів би вкласти кошти

в підприємство, у діяльність, що не даватиме прибутку. Але тут виникає певна проблема, бо до справи прилучається чиновник.

11 Пункт 1 Постанови Верховної Ради України від 24.06.1992 р. №3316-ХІІ // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 30. – C.332).

12 Пункт 13 статті 85 Конституції України, ухваленої 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – С. 141 ).

Людині притаманний пріоритет особистих інтересів. З одного боку, керівник підприємства уповноважений керувати, а з іншого — він є приватною особою, якій «своя сорочка ближче до тіла». І розпоряджатися чиїмись коштами не так страшно, як марно витрачати свої. Саме з цієї причини сотні державних підприємств, які за командно-адміністративної системи, що забезпечувала дієвий контроль, працювали ефективно, після роздержавлення почали банкрутувати. Людські приватизаційні сертифікати пропали. Але

ж ефективніше було б дати майно, право на яке засвідчене прива-тизаційним сертифікатом, в оренду цим керівникам, трудовим колективам підприємств. Сплачуючи лишень орендну плату та залишаючи весь прибуток у своєму розпорядженні, вони набагато ефективніше стали б використовувати залучене через прива-тизаційні сертифікати майно.

У цьому розділі зроблено лише спробу висвітлити одну із сторін багатогранного процесу знищення української економіки та обкра-дання рідного народу. Левова частка в цьому процесі, очевидно, належить не злодіям, що по мішку розкрадають колгоспне майно.

Що нині відбувається з державним майном, яке належить народові України? Його продають. Передане громадянам через приватизацію ще раз продають. Продають нашим новим мільярдерам, продають закордонним інвесторам. Продають, бо український народ, введений в оману гіперінфляцією (темпи якої, напевне, мають штучне походження і були кимось «талановито» сплановані), за безцінь віддав своє зароблене кров’ю і потом та отримане від держави майно. Оголосивши знецінення сертифі-ката, у громадянина відібрали майно на 54000 доларів, а різниця між 10 грн. 50 коп. та вказаною сумою після продажу заводів стала одним із джерел «первинного нагромадження криміналь-ного капіталу» для наповнення кишень новостворених «інвесторів» та їм подібних. В Україні народжується та швидкими темпами міцніє фінансова олігархія, виникає масове безробіття, громадяни України виїжджають за кордон у пошуках заробітків.

За таких обставин чесним підприємцям нічого не залишилося, як звернутися з позовами до влади для захисту своїх інтересів:

ПРАВО ГРОМАДЯН

НА ОТРИМАННЯ КОМПЕНСАЦІЇ

(МАЙНОМ, ГРІШМИ)

НА СУМУ 30 000 (ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ) КАРБОВАНЦІВ,

ЩО СТАНОВИТЬ 54000 ДОЛАРІВ США

(станом на 1992 рік).

Типова позовна заява на отримання компенсації

____________________ районний суд м._______________________________

ПОЗИВАЧ: __________________________________

Який проживає:____________________

ВІДПОВІДАЧ: Держава Україна в особі Президента, ВРУ,

КМУ

___________ Регіонального відділення Фонду державного майна України Адреса:____________________________

ПОЗОВНА ЗАЯВА

На суму, еквівалентну 54000 доларів США

Відповідно до Законів України: «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», кожному громадянину України ґарантувалося безоплатне придбання частки державного майна, яке належало до суспільних фондів споживання і загальнонародної власності, та мало бути розподі-лене через механізм приватизації. Тобто: на вартість всього майна, яке становило лише 70 відсотків загальнодержавного майна (30 відсотків майна не підлягало роздержавленню за сертифікатами) було випущено приватизаційні майнові сертифікати, які розпо-ділялись між громадянами України. Станом на 1992 рік (час оцінки та розподілу майна) кожному громадянинові належало отримати державного майна на суму, еквівалентну 54000 доларів США, або на той час — 30 000 карбованців.

Під час здійснення приватизації було грубо порушено кон-ституційне право громадян на власність. Сертифікати видавали

в 1995 році (із запізненням на 3 роки) за ціною 1 050 000 украї-нських карбованців (станом на 01.11.93 року), що на даний час дорівнює 10 грн. 50 копійок. Хоча вони мали бути видані ще в 1992 році за вартістю 30 000 карбованців (згідно із законом — станом на 01.06.1992 року)!

За період гіперінфляції (1992 — 1995 роки), незважаючи на знецінення номінальної вартості сертифікатів, реальна вартість майна держави не знецінювалась! Реальна вартість майна зали-шилася попередньою (а за ринковою вартістю — вона виросла

в ціні!). А тому, виходячи з принципу розподілу майна (за варт-істю) між усіма громадянами (за кількістю), на кожного громадя-нина надалі повинно припадати майна, право на яке він отри-мав за приватизаційним майновим сертифікатом на суму 30 000 карбованців, що на той час було еквівалентно 54000 доларів США, адже список об’єктів для приватизації та їхню вартість брали за балансовою вартостю 1990 року*.

Вищесказане підтверджується доданою нормативною базою. Порушення прав громадян, спричинене затримкою виходу відповідної Постанови Кабінету Міністрів України № 655 на 6 місяців, у період гіперінфляції знецінило грошову одиницю в 652 рази. Випуск приватизаційних майнових сертифікатів із за-пізненням на 3 роки знецінив вартість сертифіката в 200 000 разів, і, тим самим, за плином часу дезорієнтував громадян України

щодо вартості їх сертифікатів.

Недобросовісний підхід уряду підтверджується і тим, що при розрахунках вартості майна, яке припадає на кожного громадя-нина, попередньо виходили з вартості ваучера, а не ділили вартість майна на кількість громадян, бо за їх розрахунками чисельність населення становить: 1520 000 000 000 (вартість майна, що підлягало приватизації) : 30 000 (вартість частки одного громадянина) = 50 666 666, 666 666 666 (чисельність населення !)

* 1990 рік був базисним для усіх розрахунків за приватизаційними та іншими фінан-сово-господарськими операціями, а також розрахунками в нашій державі!

Ураховуючи наведене, керуючись Конституцією України для недопущення, щоб майно громадян України було за безцінь віддано чужоземним інвесторам, а також недопущення зубожіння обкраденого населення, ПРОСИМО суд винести рішення, яким:

1. Зобов’язати державу в особі Реґіонального відділення Фон-ду державного майна України повернути на нашу користь майно

в сумі, еквівалентній 54000 доларів США, або виплатити відпо-відну компенсацію у грошовому виразі, або цінними металами.

2. Винести окрему ухвалу щодо притягнення до відповідаль-ності осіб, винних у порушеннях прав громадян та їх обкраданні.

Позивач, громадянин України ________________________

Оскільки в данім позові порушено питання розподілу суспіль-них фондів споживання, стосовно яких громадяни виступають як споживачі відповідно до чинного процесуального законо-давства України, громадяни звільнені від сплати державного мита за подання позовних заяв щодо порушення їхніх прав як споживачів.

Необхідна для подачі позову нормативно-правова та довід-кова база щодо гарантій громадянам під час здійснення привати-зації державного майна вміщена наприкінці дослідження.

Тут подано типову позовну заяву. Кожен громадянин може внести свої зміни та доповнення. Окрім того, чинним законодав-ством передбачено право громадян на отримання компенсації за перенесені моральні страждання та завдану йому моральну шкоду.

Якби кожен громадянин України відповідно до законів Украї-ни, ухвалених у 1992 році (які досі не виконані), отримав акції на майно, він мав би право отримувати дивіденди у формі капітало-віддачі, а не те, що він отримував. Адже практично протягом 1995 — 2000 років громадяни України не отримували дивідендів,

а якщо отримували, то в мінімальних розмірах, що не відповідає економічним нормам капіталовіддачі, передбачених ринковою економікою. Невід’ємними складовими загального майна під-приємства є акції. Акція — цінний папір, що засвідчує право влас-ності на певну частку у статутному фонді (капіталі) підприємства (акціонерного товариства).

Оскільки права громадян стосовно нарахування дивідендів порушені, дивіденди не виплачені, кожен громадянин, який на вкладений сертифікат не отримував дивідендів (капіталовіддачі), може звернутися у відповідні органи за захистом від порушення своїх прав. За таких обставин треба подати типову заяву-

претензію: _____________________________

назва підприємства

КОПІЯ: Генеральному прокурору України

___________________________

Громадянин України _____________________________ Який проживає:_______________

З А Я В А

щодо нарахування дивідендів

Я, _____________________________________________, вклав (-ла) свій майновий сертифікат у Вашу Інвестиційну компанію, взамін якого я повинен (-нна) отримати частку дер-жавного майна у власність.

Враховуючи, що внаслідок інфляції номінальна вартість сертифікату була штучно знецінена до 10 грн. 50 коп., вважаю, що частка майна, яка припадала на мій сертифікат, знецінилась лише за балансовою вартістю. Реальна, а тим паче ринкова вартість майна, право на яке засвідчено приватизаційним майно-вим сертифікатом, не зменшувалась.

Вкладаючи приватизаційний сертифікат у Ваше підпри-ємство, тепер уже і моє, оскільки я є його співвласником, мені нарахували 10 грн. 50 коп. вкладу, але це лише балансова вартість знеціненого майна. Реально на підставі мого приватизаційного сертифіката, що посвідчував право на частку державного майна, було передано право на державне майно вартістю, еквіва-лентною 54000 доларів США.

Вказана сума грунтується на таких даних: при здійсненні приватизації на вартість 70 відсотків державного майна (саме

така частка підлягала приватизації за майновими сертифікатами) було випущено приватизаційні майнові сертифікати на кожного громадянина України. Станом на 1992 рік (час розподілу майна, ухвалення усіх законів та інших нормативних актів відносно роздержавлення) кожному громадянинові належало отримати державного майна на суму, еквівалентну 54000 доларів США, або на той час — 30 000 карбованців.

Сертифікати видавались уже за ціною 1 050 000 українських карбованців (станом на 01.11.93 рік), що на даний час дорівнює 10 грн. 50 копійок. Але ж майно держави не знецінилось, його вартість індексувалась та залишилась попередньою (а якщо оці-нювати за ринковою вартістю, то й виросло в ціні!). А тому, вихо-дячи з принципу розподілу майна (за вартістю) між усіма грома-дянами (за кількістю), на кожного громадянина надалі повинно припадати майна, право на яке він отримав за приватизаційним майновим сертифікатом на суму, еквівалентну 54000 доларам США.

Вищевказане підтверджується нормативно-правовою базою, яка додана.

Для правильного нарахування дивідендів Ви (керівництво Інвестиційної компанії) були зобов’язані врахувати реальну вартість отриманого за мій сертифікат майна (еквівалент 54000 доларів США), і на вказану суму нараховувати дивіденди, по-множивши вартість майна в українських гривнях на процент депозитної ставки банку і поділивши на 100 відсотків. Унаслідок того виходить річна сума дивідендів, які я повинен (-на) отри-мувати. Цілком логічно виникне запитання: звідки такі високі відсотки дивідендів? На це запитання можна відповісти запита-нням, звідки такі високі ставки банку, адже в ринковій економіці рівень дивідендів (тобто капіталовіддача) дорівнює рівню депо-зитної ставки банку, а також дорівнює рівню земельної ренти. Ця рівновага зумовлена вимогами ринку, за яких, у разі дисба-лансу і збільшення депозитних ставок банку (в ринковій економіці це є взаємно контрольованим, контролює їх держава) власник майна (землі) у разі підвищення депозитних ставок банків продає це майно і вкладає гроші на депозит для одержання вищих

відсотків доходу. Тому в державах з ринковою економікою недопустимі надвисокі депозитні (кредитні) ставки банків і дисбаланс між депозитними (кредитними) ставками, диві-дендами та рентою.

Оскільки Україна офіційно вважається країною з ринковою економікою, то дивіденди слід нараховувати за наведеною вище формулою.

Враховуючи наведене, прошу дати відповідь на наступні питання:

1. Яка реальна вартість майна підприємства, у котрому є моя частка майна (як співвласник я маю право доступу до цієї інформації)?

2. Який відсоток майна підприємства становить моя частка станом на час вкладу і тепер?

3. Чому не нараховувались і не виплачувались дивіденди на вартість мого вкладеного майна? Хто їх привласнив?

Прошу надати вичерпну відповідь на поставлені запитання

і усунути порушення моїх майнових прав. Унакше я буду зму-шений (-а) звернутися до відповідних органів для захисту моїх порушених прав та законних інтересів.

Дата Підпис

ІНФЛЯЦІЯ

Однією з причин кризи в Українській державі є інфляція, яка в період 1993 — 1994 років переросла в гіперінфляцію.

Інфляція для будь-якої соціально-економічної системи стано-вить дуже велику проблему. Але ця економічна аксіома не для усіх зрозуміла. Багато урядовців та економістів недооцінює дану проблему і ті наслідки, які вона викликає, вважаючи, що інфляція перебуває у «надійних руках» і не загрожує економіці. Але це не так, і сучасна українська дійсність — підтвердження того.

Що ж таке інфляція? То є підвищення загального рівня цін. Це, безперечно, не означає, що зростають неодмінно всі ціни. Навіть у період швидкого зростання інфляції деякі ціни можуть

залишатися відносно стабільними, а інші падати. Справді, одне

з головних «хворих» місць інфляції — це те, що ціни мають тенденцію зростати дуже нерівномірно. Одні стрімко ростуть, інші — спокійніше, а треті зовсім не зростають. Але для того, щоб детальніше з’ясувати і в кінцевому підсумку зрозуміти це економічне явище, треба звернутися до історії походження цього поняття.

Аналізу «дороговизни» (нім. tenerung) — під такою назвою увійшов в економічну літературу даний процес) та причинам зростання цін у 10-х роках ХХ століття було присвячено чимало наукових праць відомих економістів, серед яких О.Боуер, Є.Варга, Р.Гильфердинґ. Ці дослідження були продиктовані процесом переходу від капіталізму — вільної конкуренції — до імперіалізму. Вже тоді «дороговизна» викликала багато принципових розбіж-ностей у тлумаченні даного явища. Деякі економісти вбачали її причини у збільшенні витрат виробництва та зростанні попиту, інші — у збільшенні видобування золота та зниженні витрат на його видобуття, треті — у розладі грошового обігу. Дані економічні погляди були характерні для представників континентальної економічної школи. Що ж стосується економістів англомовних країн, то термін «дороговизна» був замінений терміном «інфляція»

(англ. — inflation).

На початку 20-х років ХХ століття у радянській економічній літературі були використані терміни як «інфляція», так і «доро-говизна». Першим фундаментальним дослідженням проблеми інфляції стали наукові праці В.В.Новожилова, С.Г.Струмиліна, С.М.Кисельова. Згідно з визначенням В.Новожилова; «ин-

фляция — это избыточный выпуск денег, — избыточный сравнительно с состоянием товарного обращения»13. На ідентичній позиції стоїть С.Кисельов: «Явление денежной инфляции представляет собой последствие перенасыщения оборото-платежными средствами, которые не находя соответствующего прироста в обращении на рынке реальных

13 Новожилов В.В. Пределы инфляции, 1924. – С.85.

товарных ценностей, вызывают разрыв между рыночным спросом и предложением, что приводит к росту товарных цен

и падению покупательной способности денежных знаков»14.

З вищенаведених наукових робіт особливо варто виділити працю В.Новожилова, тому що в її основу покладено деякі поло-ження, які співзвучні із сучасним розумінням інфляції. Насамперед треба звернути увагу на історичні види інфляції, які пов’язані з металевим обігом, паперовими та кредитними грішми. В.Ново-жилов розділяє два основні способи випуску грошей: для вико-нання платежів та надання позик. Зайвий випуск грошей для здійснення платежів називається фіскальною інфляцією, тому що таку емісію здійснює фіск (скарбниця держави). Зайвий випуск грошей для надання позик — це банківська або кредитна інфляція. Специфіку інфляційних процесів у 20 роках він досить обґрунто-вано пов’язував із кредитними грішми. «Лишь кредитные деньги могут органически связать денежное обращение с хозяйстве-

нной жизнью»15. Саме кредитно-грошовий характер має інфляція на теренах України. Треба звернути увагу на вислів відомого дослідника інфляції В.Серебрякова: «Повышение среднего уровня цен — это форма, в которой совершается гигантское перека-чивание монополиями стоимости от рабочего класса и от мелких товаропроизводителей, а также захват части прибавочной стоимости немонополизированных и слабомонополизированных сфер; последние, в свою очередь, стараются переложить ущерб на плечи рабочих еще больше завинчивая пресс эксплуатации и нажимая на трудящихся потребителей»16.

З даним контекстом співзвучні слова В.Леніна: «Насколько обострил монополистический капитализм все противоречия капитализма, общеизвестно. Достаточно указать на доро-

говизну…»17, якого нині вже нібито забули, і це зрозуміло, тому що теперішні українські капіталісти — олігархи, маніпулюючи

14 Киселев С.В. Оценка текущего состояния денежного обращения, Плановое хозяй-ство. – 1926. – №6. – С.38.

15 Новожилов В.В. Пределы инфляции. – С.101.

16 Серебряков В.М. Движение цен в современном капитализме. – 1935. – С.50.

17 В.И.Ленин, Полн. собр. соч. т.27 с.422.

громадською свідомістю, спираються на фінансово-промислові, адміністративні та інформаційно-технологічні ресурси країни і продовжують безсовісно грабувати народ. Тому сучасна економіка України — це економіка не виробництва, а економіка перероз-поділу вже накопиченого багатства. Чого тільки варта фраза в інтерв’ю газеті «Сегодня» першого Президента Л.Кравчука, з часів якого в економіці України правила бал гіперінфляція, що призвела до зубожіння більшості населення та появи олігархів: «С 1990 года Владимира Ильича не читаю. Даже тетради, где были законспектированы все его крупные произведения, сжег…».

Інфляція безпосереднім чином впливає на обсяг національ-ного продукту та перерозподіл його між окремими соціальними групами. Якщо розмір пирога постійний, — унаслідок інфляції деякі групи отримують більші шматки, але інші групи неодмінно отримують шматки, набагато менші.

Одним із головних інструментів реформування економіки України стала монетарна політика — економічна політика манев-рування таким важливим поняттям, як гроші: готівкові, безготівкові, банківські, якими надаються кредити суб’єктам ринку. Гроші розглядаються не як простий засіб обміну, пасивне прикриття, а як активний впливовий фактор економічного розвитку.

Широке застосування дана теорія отримала спочатку в Поль-щі і на практиці трансформувалася у дуже цікаву назву «шокова терапія». Її застосування спричинило розвиток шаленої інфляції, яка спочатку пожвавила економічну ситуацію, а потім, наче сніго-вий вал, переросла в гіперінфляцію. Така катастрофічна гіпер-інфляція завжди є наслідком необґрунтованого збільшення урядом грошові маси. При відповідній державній політиці нема підстав для переростання помірної інфляції у гіперінфляцію, яка

в кінцевому підсумку призводить до фінансового-економічного краху, депресії і загальнополітичних катаклізмів. Політична еліта Польщі зрозуміла всю згубність таких дій, які призвели до масового зубожіння переважної більшості населення. Шок був сильний, без будь-якої терапії, і Польща відмовилася від впровадження даної політики.

Уряд України не зробив належних висновків. У такому ж спотвореному вигляді «шокова терапія» перейшла і на українські терени, де стала потужною зброєю у руках псевдореформаторів.

У січні 1992 року в Україні почала здійснюватися політика «лібералізації цін», а для народу — це великі матеріальні збитки та моральні страждання. Обсяг грошей в обігу проти попе-реднього року зріс у 42 рази! Національний банк України у 1993 ро-ці емітував в обіг колосальну кількість нових грошових знаків. Треба пам’ятати, що грошова емісія здійснювалася за умов різкого скорочення обсягів промислового виробництва. Результат таких дій усім відомий — це вибух гіперінфляції в Україні! Темпи зростання цін на товари та послуги, тільки за даними МВФ, ста-новили близько 5000 відсотків, а за підрахунками українських економістів темпи інфляції перевищували цю цифру більш як удвічі. Так, реалізовуючи на практиці політику «шокової терапії», українська політична та економічна «еліта» (олігархи) знецінила український карбованець у 231 тисячу разів! У грошовий обіг України було «накачано» купюр різної вартості на астрономічну суму — 991 трильйон карбованців. Інфляційне знецінення карбо-ванця в умовах поглиблення економічної кризи спричинило те, що кредитна ставка банку сягнула п’ятиста відсотків. Такий доро-гий кредит могли брати лише великі спекулянти, які мали на меті отримання негайного прибутку. Вся ця монетарна вакханалія спричинила спад промислового виробництва до 50 відсотків. Це підтвердив у жовтні 1994 року Президент Л.Кучма у доповіді «Шляхом економічних реформ». У своїй промові він відзначив, що в країні відбувається активна деіндустріалізація, розпочався фі-зичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства,

з цілковитим знеціненням мотиваційних стимулів до продук-тивної праці.

Такий рівень інфляції, який був в Україні, можна без пере-більшення порівняти з інфляційними процесами в Німеччині у 20-ті роки, де рівень цін зріс на 5470 відсотків.

Політика лібералізації цін неґативно позначилася на заро-бітній платні, що призвело до падіння реальних доходів громадян.

В Україні реальна заробітна платня з 1990 року по березень 1996 року знизилася у сім разів, а рівень експлуатації робочої сили, зайнятої у сфері матеріального виробництва (за статистичними даними) становив у 1993 році 518 відсотків, у 1994 — майже 613 відсотків, тоді як у 1990 році лише 201,7 відсотка. Порівню-ючи вищенаведені цифри, виникає закономірне запитання: робоча сила якої держави може витримати таке навантаження? Питання, гадаю, риторичне. Це, безперечно, позначилося на купівельній спроможності різних соціальних верств населення, яка прямо залежить від рівня споживчих цін і доходів. Перші у грудні 1997 року, порівняно з груднем 1990 року, зросли у 182601 раз, другі — відповідно в 47902 рази. Отже, зростання цін у 3,8 раза перевищило підвищення грошових доходів на душу насе-лення. Зниження рівня реальних доходів є чи не найголовнішою причиною того, що в Україні проґресує природне скорочення населення (перевищення чисельності померлих над чисельністю народжених), яке за сім років, починаючи з 1991 року, становило 1454,7 тис. осіб, тоді як у 1990 р. чисельність народжених на 27,6 тис.осіб перевищувала чисельність померлих.

На думку спадає влучна приказка: «Дай розумній людині пекло, і вона перетворить його в рай. Дай дурневі рай, і він пере-творить його в пекло».

Хто ж «замовляє» інфляцію? Тут безпомилково можна відповісти, що «автором» інфляції є уряд. …«Инфляция — это не стихийное бедствие; она создается правительствами или стоящими за ними политическими силами, и только они могут положить ей конец»18. У будь-якій державі головний герой драми інфляції — уряд, точніше фінансові органи, тому що саме уряд контролює емісію та випускає додаткові гроші для того, щоб скоротити розрив між урядовими видатками та доходами.

На підставі вищенаведеного можна без перебільшення зро-бити резюме: якщо б політична еліта України справді займалася реформуванням економіки в національних інтересах, в інтересах

18 Я.Корнан «Путь к свободной экономике», 1990г., с.68.

більшості громадян України, а не кланово-олігархічних груп, тоді норми Конституції мали б не декларативний характер, а справді захищали б людину, громадянина, і міжнародний імідж держави та її інвестиційна привабливість мали б зовсім інший зміст. Тут доречними є слова головного архітектора «другої хвилі» економіч-них реформ у Польщі Гжегожа Колодка: «Низькі податки допома-гають, але важко говорити про істинне поліпшення інвести-ційного клімату доти, доки існує інший податок — корупційний».

КРЕДИТНО-БАНКІВСЬКА СИСТЕМА

Кредитно-банківська система в Україні в перехідний період 1991 — 2000 років не сприяла розвитку підприємництва та економічному проґресу України. У цивілізованих державах із розви-нутими елементами демократичного устрою існують кредитно-банківські системи, які сприяють розвитку економіки, і громадяни розраховують на підтримку підприємництва. Кредитні ставки банків у країнах Європейського Союзу та Сполучених Штатах Аме-рики становлять у межах від 5 до 9 відсотків. В Україні в пере-хідний період кредити банків сягали до 400 відсотків. Чи могло розвиватися підприємництво в таких умовах? Коментарі тут зайві.

Отже, кредитно-банківська система була ще одним нечесним джерелом для збагачення багатих і репресивним органом щодо підприємництва.

ЗАОЩАДЖЕННЯ

Розрахунок боргу держави за заощадженнями,

які зберігалися в ощадних банках

протягом 1990 — 2000 років

Цей розрахунок проводився за певним принципом.

Як приклад узято 5000 карбованців, що були вкладені в 1990 році мною в Ощадний банк і зберігаються та використовуються державою протягом 10 років.

Залишок коштів на 1990 рік (5000 крб.) треба перерахувати

в долари США, і на цю суму належить нарахувати щорічно 5-відсоткову ставку ланцюговим способом протягом 10-ти років.

Отже, борг держави перед власником від вкладених грома-дянином 5000 крб. становить за 10 років (з липня 1990 по липень 2000 року) 14806, 58 доларів США.

Ця сума боргу (в українських гривнях станом на липень 2000 року) становить 80692 грн. У цих обчисленнях застосована 5-відсоткова річна ставка банку, яка була зумовлена при вкладі заощаджень у 1990 році.

Але в період з 1992 по 2000 роки кредити банків, які надава-лись державою громадянам та підприємствам України, перевия-щували 5-відсотковий річний відсоток у десятки разів, від чого економіка України та народ утратили дуже багато, а основна маса народу кинута за межу бідності і вимирання.

(Результати з певною різницею у зв’язку із заокругленням)

Роки Розрахунки

91 5000 : 0,55 = 9090 $ х 1,05= 9544, 50

92 9544, 50 х 1,05 = 10021, 73

93 10021, 73 х 1,05 = 10522, 82

94 10522, 82 х 1,05 = 11048, 95

95 11048, 86 х 1,05 = 11601, 39

96 11601, 41 х 1,05 = 12181, 47

97 12181, 48 х 1,05 = 12790, 54

98 12790, 55 х 1,05 = 13430, 07

99 13430, 08 х 1,05 = 14101, 57

2000 14101, 50 х 1,05 = 14806, 64 $

або

14806, 64 х 1,05 = 15546, 97

15546, 97 х 1,05 = 16324, 32

16324, 32 х 1,05 = 17140, 53

17140, 53 х 1,05 = 17997, 56

17997, 56 х 1,05 = 18897, 44

18897, 44 х 1,05 = 19842, 31

19842, 31 х 1,05 = 20834, 43

20834, 55 х 1,05 = 21876, 15

Виходячи з наведеного, сума боргу Ощадного банку (відпові-дальність за борги якого взяла на себе держава, але в особі кого?) від кожних 5000 крб., покладених у 1990 році і збережених (вико-ристаних державою) протягом 10 років, становить у 2000 році:

14806, 58 х 5,5 = 81 433 грн.

З 2000 року залишок заощаджень (боргу держави) треба проіндексовувати, тобто робити щорічні нарахування на ці гроші як за користування кредитом у відсотках, які дорівнюють депо-зитній ставці банку на даний період. Тобто:

81433 х депозитна ставка (за відповідний період)

= …….. (сума боргу)

100

І саме такі суми нам повинні нараховувати і виплачувати за користування нашими грішми. Адже держава нам не надає кре-дити з 5-відсотковою ставкою, то чому користується нашими заощадженнями за такою мізерною ставкою?

1,05= 105% = 1,05 100%

1 крб., вкладений у 1990 році станом на 2000 рік, становить 16 гривень.

Для прикладу, на розгляд читача подано відгук Ощадного банку на мою позовну заяву щодо повернення моїх заощаджень, вкладених у 1990 році, які не повернуті до нині:

Залізничному районному суду м.Львова 290003, м.Львів, вул.С.Бандери, 3.

копія: Яремків Ользі Михайлівні

Відгук на позовну заяву

Згідно з позовною заявою від 16.12.1998 року Залізничне відділення № 6319 Ощадного банку України повідомляє, що 13 липня 1990 року Яремко Ольга Михайлівна внесла на свій рахунок вклад у сумі 5000 карбованців (з урахуванням інфляції 0,05 крб.) з 5-відсотковою річною ставкою.

На даний час залишок по вкладу з усіма нарахованими відсотками становить 0,36 коп., які позивачка може отрима-ти в будь-який робочий час банку.

Відповідно до Закону України «Про державні гарантії від-новлення заощаджень громадян України» розпочато нарахування компенсації по вкладах, поміщених до 1 січня 1992 року в устано-вах Ощадного банку СРСР, що діяли на території України. По вкладах виписується новий компенсаційний аналітичний рахунок, який позначається буквами «КВ» і виплата з котрого готівкових коштів проводиться із сум, перерахованих банку Міністерством фінансів України.

На «КВ» №12309, який належить позивачці, обліковується 5617 грн. 50 коп., але виплата не проводиться у зв’язку з непере-рахуванням коштів.

Оскільки, відповідно до вищезгаданого Закону, зобов’язання по відшкодуванню знецінених заощаджень громадян узяла на себе держава, то вважаємо Залізничне відділення Ощадного банку неналежним відповідачем і позов не визнаємо.

Керуючий банком П.М.Паньків

Пропонуємо ознайомитися з документом, що засвідчує оцінку майна, яке підлягало приватизації.

Приміщення підприємства, що приватизовувалось нашим трудовим колективом за балансовою вартістю 1990 року, мало вартість 5000 крб. При викупі в 1995 році воно було оцінене в 3 261 544 000 крб., що еквівалентне майже 20 000 дол. США.

«Затверджую»

Начальник Представництва Фонду

Державного майна України у м.Львові

М.Сірків

Витяг

зі звіту про експертну оцінку

об’єкту ТзОВ «Іглоополь»

за адресою м. Львів, вул. Огієнка ,17

У процесі експертного оцінювання встановлена така вар-тість приміщень фірми «Іглоополь»: Приміщення 1-го поверху

з природним освітленням становить 1292914000 крб.

Приміщення 1-го поверху без природного освітлення ста-новить 911102000 крб.

Підвальні приміщення становлять 105752800 крб. Загальна вартість приміщення споруди становить

3261544000 крб.

Виконавець підпис ТзОВ «СОКК»

ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА

Питання податкової політики та її проблеми в Україні з 1991 року по 2000 рік висвітлено в багатьох працях наших економістів та юристів. Тому я не буду його детально аналізувати. Слід відмітити, що в цей період застосовувалася дискримінаційна податкова політика, яка не сприяла розвитку підприємництва і за своїм впливом на економіку прирівнюється до податкової політики СРСР кінця 20-х — початку 30-х років - передумови голодомору.

У наслідок такої податкової політики було зупинено тисячі підприємств, які не витримували податкового пресу держави, проґресувало безробіття, різко знизився рівень заробітної платні за рахунок максимального зростання рівня податків. Реальна заробітна платня цього перехідного періоду (1992 — 2000 роки) проти 1990 року знизилася у 7 разів. Це було причиною збагачення на одному полюсі і причиною злигоднів на другому.

ДОДАТКОВА ВАРТІСТЬ ЧИ ДОДАНА ВАРТІСТЬ?

Додаткову вартість як економічне наукове поняття визначив ще німецький вчений ХІХ століття К.Маркс. Згідно з його висновками, додаткова вартість — це частина неоплаченої праці робітника, яку привласнює капіталіст.

На мою думку, додаткова вартість як поняття стосується держав з ринковою економікою, економічною основою котрих є приватна форма власності.

Що ж таке додана вартість? У Законі України «Про податок на додану вартість» законодавець за обсягом написаного переви-щує теорію додаткової вартості в десятки разів і в такому обсязі матеріалів усе ж не дає визначення терміну «додана вартість». Нам невідомо, хто є автором теорії доданої вартості в Україні. Тому виникає запитання, чи поняття «додана вартість» є тотожне по-няттю додаткової вартості? Якщо тотожне, то чи не доцільніше було переписати лаконічне визначення теорії додаткової вартості за К.Марксом і встановити відсоток податку на додаткову вар-тість? Якщо терміни нетотожні, то треба на законодавчому рівні дати визначення цього терміну. Хоч Україна сьогодні перебуває на перехідному етапі державотворчих процесів, зміна форми власності з державної на приватну не відбулася, бо закони про приватизацію (роздержавлення) не виконані, податок на додану вартість порушив структуру ціни, а головне — завдяки цьому закону був занижений рівень заробітної платні. Тому, на мою думку,

Закон «Про податок на додану вартість» підлягає негайному скасуванню. А приняти закон про податок з нерухомості.

Очевидно, що вся сума ПДВ, яка сплачена підприємствами за період 1993 — 2000 рр, має бути спрямована на виплату дивідендів і капіталовіддачі громадянам України.

Існуючий податок на додану вартість є ще одним джерелом для збагачення багатих і розорення інших.

ЩО МИ БУДУЄМО?

На початку ХХ ст. у багатьох країнах світу розпочався посту-повий, здійснюваний різними шляхами, засобами і темпами перехід від традиційно буржуазного суспільства (суспільства спочатку «вільного», а потім монополістичного капіталізму) до громадянського суспільства соціальної демократії — суспільства трудящих-власників. Такому суспільству має відповідати і правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії.

Громадянське суспільство — це спільність вільних, рівно-правних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні

можливості бути власником, а також брати активну участь у полі-тичному житті.

Таке суспільство може створитися за умов, коли:

- по-перше: саме трудящі є власниками (чи то колективними, чи то індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці;

- по-друге: такі трудящі-власники становлять переважну біль-шість дорослого населення країни, дорослих громадян держави;

- по-третє: політична система суспільства (зокрема, порядок виборів представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави;

- по-четверте: такому волевиявленню населення належить керівне, вирішальне значення у суспільному житті (через забезпе-чення панування законів держави, через їх найвищу юридичну силу);

- по-п’яте: безперечно, змістом волевиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, незапереч-ність, «недоторканість» цих прав має бути абсолютна.

Основні права людини — це та універсальна межа, яку не може переступати будь-яка більшість суспільства.

Отже, громадянське суспільство соціальної демократії — це, так би мовити, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство. А держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-власників.

Коли країни Європи почали побудову громадянського суспільства, Україна входила до складу Російської імперії. Сама

ж Російська імперія в 1913 році за соціально-економічним розвит-ком посідала п’яте місце у світі. Зокрема, на території України було сконцентровано велику кількість промислових заводів, сільськогосподарських господарств. Основою соціально-еконо-мічного зростання була промисловість, яка ґрунтувалася на приватній власності, що, власне, й послужило швидкому й бурх-ливому піднесенню Російської імперії та її складової України.

За визначені для Європи роки побудови нового суспільства Україна в ім’я побудови світового комунізму пережила революцію, колективізацію, війни, голодомори і геноцид, депортацію, п’яти-річки, вирощування кукурудзи, побудову БАМУ, відродження цілини в Казахстані, застій і перебудову. Соціалізм серед усіх суспільно-економічних формацій домігся найвищого ступеня експлуатації людини. До побудови громадянського суспільства ми приступили із запізненням на 70 років, відставши на ціле життя.

На сьогодні в Україні спостерігається побудова жорстокого олігархічного монополістичного капіталізму. За ознаками, даними

у праці В.Леніна «Імперіалізм як вища і остання стадія розвитку капіталізму», імперіалізм (від латинського imperium — влада) — монополістичний капіталізм, вища й остання стадія капіталізму, яка почалася у кінці ХІХ — на початку ХХ сторіччя.

У вказаній праці відзначено 5 основних його ознак:

1) концентрація виробництва і капіталу, яка дійшла до такого високого ступеня розвитку, що створила монополії, котрі віді-грають вирішальну роль у господарському житті;

2) злиття банкового капіталу з промисловим і створення, на базі цього «фінансового капіталу» олігархії;

3) вивезення капіталу, на відміну від вивезення товарів, набуває особливо великого значення;

4) створюються міжнародні монополістичні союзи капі-талістів, які ділять світ;

5) закінчено територіальний поділ землі найбільшими капі-талістичними державами.

Економічною сутністю і основною відмінною рисою моно-полістичного капіталізму є зміна вільної конкуренції державою монополій.

Для імперіалізму характерним є злиття монополій з буржуаз-ною державою, створення державно-монополістичного капіта-лізму. У боротьбі за збереження та укріплення свого панування, за підвищення монопольних прибутків фінансова олігархія широко використовує державний апарат. Володарювання капіта-лістичних монополій в економічному житті доповнюється їх

всевладдям у політиці, ідеології, у всіх сферах суспільного життя (науці, мистецтві та ін.)

В.Ленін охарактеризував імперіалізм як паразитичний, загниваючий капіталізм. Прояв цього паразитизму і загнивання він вбачав у зростанні виробничих сил та відставанні від великих можливостей, що відкриваються наукою і технікою, розвиток яких натикається на перепони, породжені монополіями; у створенні широкого паразитичного прошарку «рантьє»; у підкупі фінансо-вою олігархією частини робочого класу, що створює основу для формування привілейованої верхівки пролетаріату — робітничої аристократії, провідника інтересів пануючого класу. Самі імпе-ріалістичні держави, які експлуатують колонії та залежні від них країни, є, за його словами, паразитами на тілі сотень мільйонів народів, а вивезення капіталу — паразитизмом у квадраті.

Теоретично, на конституційному рівні, задекларовано і визначено напрям розвитку України як демократичної правової держави, а фактично ми спостерігаємо олігархічний характер політичної системи України.

Наявність олігархічного сеґмента в українській політиці та економіці пояснюється насамперед економічними чинниками. Протягом останнього періоду нецивілізований етап первинного накопичення капіталу призвів до того, що тіньова* економіка домінує над офіційною. З’явилися особистості, що змогли моно-полізувати велику частину фінансових потоків. Вони стали скуповувати засоби масової інформації, політичні партії, спортивні команди, щоб домінувати на ринку, в бізнесі, політиці, спорті й навіть культурі. Для людей, що скоро зробили запаморочливу ка-р’єру в бізнесі, стало модним йти в політику. Але не прямим, а тіньовим шляхом. Вони діють як закулісні гравці і легко відчи-няють двері будь-яких кабінетів влади.

Сьогодні олігархи контролюють усі сфери життєдіяльності України. Є підстави стверджувати, що офіційні політичні актори — політичні партії, профспілкові і громадські організації, депутатські фракції — значною мірою утратили вплив на ухва-

* тіньова – кримінальна

лення вагомих політичних рішень. На них більше впливають тіньові олігархічні структури. Величезний тиск вони чинять на дер-жавні та місцеві органи виконавчої державної влади. Деякі регіони опинились під абсолютним впливом олігархічних структур.

Українському народу, щоб відстояти своє законне право на моральне, духовне, матеріальне та фізичне функціонування, треба боротися. Тому я, як прихильниця цивілізованих методів бороть-би та еволюційного, поступального розвитку, пропоную:

1. Вимагати звіту влади, а особливо — уповноважених чиновників, що керували урядом у 1990-2000 роках, за всіма соці-ально-економічними показниками періоду їхньої діяльності.

2. Звернутися з позовом до державних органів за захистом своїх порушених прав.

ВИСНОВОК

У цій науковій розвідці зроблено історико-економічно-правовий аналіз ситуації у нашій країні за період з 1991 по 2000 роки на базі малого підприємства (мікрорівень).

Унаслідок проведених дослідженнь дійшли такого висновку:

Сьогодні є підстави говорити, що теоретично, на конститу-ційному рівні задекларовано і визначено напрям розвитку Украї-ни як демократично-правової держави, а фактично політична система має олігархічний характер. Тобто, як показують резуль-тати дослідження, ми збудували жорстокий олігархічний капіталізм, який відповідає усім ознакам, даним у працях учених кінця ХІХ — початку ХХ століття. На сьогодні Україна — це держава з типовим олігархічним капіталістичним устроєм.

Що ж слугувало в нашій державі побудові такого ладу:

1. Порушення і невиконання законів про роздержавлення, ухвалених Верховною Радою у 1992 році.

2. Унаслідок порушення цих законів були порушені й не були ухвалені закони щодо нарахування капіталовіддачі.

3. Утрата заощаджень громадянами України.

4. Дискримінаційна податкова політика.

5. Закон про ПДВ, інфляція.

6. Кредитно-банківська система.

7. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств і банків, яка створила зовнішній борг держави.

8. Чимало інших факторів.

Оскільки на законодавчому рівні ми будуємо правову державу, то пропоную:

1. Кожному громадянинові треба заповнити декларацію, в якій вказати матеріальні гарантії нашої держави, закріплені законодавством України.

2. Провести перепис населення і порівняти його чисельність

в 1990, 1991 році і в 2001 році.

3. Опублікувати розподільчий баланс на момент виходу України зі складу СРСР.

4. Провести інвентаризацію майна станом на 2001 рік і порівняти з даними 1991 року.

5. Вимагати опублікування списку підприємств, які повинні були бути роздержавлені за приватизаційними майновими сертифікатами відповідно до п.6 Постанови Верховної Ради України 2164-12 від 4 березня 1992 року.

6. Провести детальний аналіз і звіт щодо виконання законів стосовно приватизації.

7. Витребувати звіт від керівників зупинених підприємств, які простоюють і мають спад виробництва:

а) причини зупинки (об’єктивні, суб’єктивні);

б) пропозиції щодо конкретних шляхів виходу з кризи.

Якщо керівники не відповідають вимогам часу, не можуть успішно працювати в умовах ринкових відносин, не виконують поставлених перед ними завдань, коли співвласниками були громадяни України, то чи допоможуть їм інвестори, які стануть новими співвласниками цих підприємств, і як ці керівники зможуть забезпечити рентабельну роботу підприємств?

Чому ми шукаємо співвласника з-за кордону? Чи не краще нам для наших підприємств, власниками яких будуть українські громадяни, винайняти за кордоном компетентних керівників за контрактом?

Оскільки чисельність населення відповідно до законодавства України становить 50 666 666, 666… (шість у періоді), то я вважаю, що 49 999 999* «і мертвих, і живих, і ненарождених» позивачів повинні звернутися з позовом до відповідачів 666 666, 666… людини.

Сума позовних вимог складається з:

1) 14.465 млрд. гривень — майно, яке не передане народу внаслідок роздержавлення за приватизаційні майнові сертифі-кати (70 відсотків);

2) 1 328 млрд. гривень — заощадження громадян;

3) 2750 млрд. гривень — утрати від інфляції;

4) 687,5 млрд. гривень — утрачені дивіденди (капітало-віддача з розрахунку 2,5 тис.дол. в рік на одну людину);

5) 6199 млрд. гривень — 30 відсотків власності, яка не підлягала приватизації за приватизаційні майнові сертифікати;

6) невиплачена заробітна платня за 10 років, невиплачені пенсії, ґарантії на соціальний захист, вартість яких на даний час без наявності вихідних даних підрахувати не можу.

Суму всіх цих позовних вимог слід вважати внутрішнім боргом держави перед народом.

Однак існує зовнішній борг держави, який створено за 10 років і причини виникнення котрого теж чекають копіткого вивчення.

Тому закликаємо до дискусії і детального аналізу цих проблем усіх небайдужих кваліфікованих фахівців, представників контролюючих органів, громадських організацій, політичних партій, до продовження вивчення, внесення певних корективів

* Себе я не зараховую до загальної кількості позивачів, бо з цим питанням я уже звернулася до Галицького місцевого суду у м.Львові 21.01.1998 р.

Тому 50 000 000 – 1 = 49 999 999

і доповнень до моїх пропозицій та розпочати процес щодо вті-лення їх у життя.

Ми зможемо визначити всі причини кризи перехідного періоду в Україні, усунути їх та виробити концепцію виходу з кризи і побудови Української держави.

(Повний текст надруковано)

Науковий вісник Українського історичного клубу, том V, м.Москва, 2001 р. (січень).

ББК 81. 2 УКР-4 0-54

О 4602030000-002

218-02

ISBN 5-7766-0568-01

ІІ ЧАСТИНА

Економічний аналіз періоду за 1991 – 2000рр.

згідно з чинним законодавством,

тобто згідно з підзаконними актами

У першій частині економічно-правового аналізу ситуаціїць-ого періоду, викладено аспекти приватизації згідно із законами Ук-раїни. Закони України про приватизацію, як виявилось, не були настільки недосконалими, наскільки недосконалою та шкідливою для громадян України була практична реалізація їхніх положень, здійснюваних виконавчою владою (через відсутність досвіду, ба-жання виконувати ці закони, вплив «тіньових» структур та ін.), і нормотворча діяльність цих положень внесла суттєві (відчутні) корективи у процеси, що їх регулювали ці закони.

У поданій на розгляд читачів другій частині дослідження пропоную ознайомитися з механізмом «втілення у життя» за-конів про приватизацію через численні підзаконні акти, які або зупиняли дію законів, або суперечили їм. З цими підзаконними актами читач зможе ознайомитися, зробити певні висновки і сформувати свою думку, визначити власні поступальні дії, а та-кож ознайомитися з тими «ходіннями по муках», які довелося пережити мені за цей час, котрий називається перехідним пері-одом «від чогось до чогось».

У період, протягом якого закони «не працювали», бо «ще немає механізму їх втілення» (з пояснень державних службовців виконавчих структур), дуже активно працювали підзаконні акти (укази Президента, постанови КМ, різні роз’яснення, доповнен-ня), приклади яких наведу далі.

З А К О Н

СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК (витяг)

Основизаконодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1989, № 25, ст. 481 )

(Вводиться в дію з 1 січня 1990 року згідно з Постановою ВР СРСР № 811-I від 23.11.89, ВВР, 1989, № 25, ст. 482 )

(Із змінами, внесеними згідно із Законом СРСР № 2015-I від 07.03.91, ВВР, 1991, № 12, ст.325 )

(витяг)

РОЗДІЛ I. ОРЕНДА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ПРО ОРЕНДУ

Стаття 1. Оренда

Оренда являє собою засноване на договорі строкове платне володіння і корис-тування землею, іншими природними ресурсами, підприємствами (об’єднаннями) та іншими майновими комплексами, а також іншим майном, необхідним орендареві для самостійного провадження господарської чи іншої діяльності.

Стаття 2. Законодавство про оренду

Відносини у питаннях оренди регулюються цими Основами та законодавчими актами Союзу РСР і союзних республік, що видаються відповідно до них, а у випад-ках, передбачених ними, - також постановами Ради Міністрів СРСР і Рад Міністрів союзних республік.

Стаття 3. Сфера і об’єкти оренди

Оренда допускається в усіх галузях народного господарства і може застосову-ватися щодо майна всіх форм і видів власності.

В оренду можуть бути передані: а) земля та інші природні ресурси;

б) підприємства (об’єднання), організації, структурні одиниці об’єднань, ви-

робництва, цехи, інші підрозділи підприємств, організацій як єдині майнові комплекси виробничих фондів та інших цінностей;

в) окремі будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, інстру-мент, інші матеріальні цінності.

Законодавством Союзу РСР і союзних республік встановлюються види (гру-пи) підприємств (об’єднань), організацій і види майна, здавання яких в оренду не допускається.

<…>

Стаття 10. Викуп орендованого майна

1. Орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначаються договором оренди. Спори в цих питаннях розв’язуються державним арбітражем або судом.

Законодавством Союзу РСР і союзних республік може бути передбачено ви-падки обмеження або заборони викупу орендованого майна.

2. Викуп здійснюється шляхом внесення орендарем орендодавцеві всієї належ-ної йому орендної плати з вартості зданого на повний амортизаційний строк майна, а також шляхом відшкодування йому орендних платежів із залишкової вартості майна, оренду якого згідно з договором припинено до завершення амортизаційного строку. Джерелами викупу можуть бути будь-які кошти, які є у орендного підприємства відповідно до законодавства.

Після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу може бути перетворено в колективне підприємство, коопера-тив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності.

Кошти від викупу майна державного підприємства перераховуються у відпо-відний бюджет.

II. ВНУТРІГОСПОДАРСЬКИЙ ОРЕНДНИЙ ПІДРЯД

Стаття 32. Доходи орендного колективу

1. Доходи орендних колективів утворюються з виручки після внесення оренд-ної плати, відшкодування матеріальних затрат, інших відрахувань, передбачених до-говором. Доход, який залишається в орендного колективу, використовується ним самостійно і вилученню не підлягає.

2. Порядок регулювання розміру коштів, які направляються на оплату праці, визначається договором орендного підряду.

Стаття 33. Гарантія прав орендного колективу

1. Вилучення підприємством майна, закріпленого за орендним колективом відпо-відно до договору орендного підряду, не допускається.

2. Дострокова зміна або розірвання договору орендного підряду допускається тільки за згодою між орендним колективом і підприємством.

3. Спори між орендним колективом і підприємством, які виникають у зв’язку з виконанням, розірванням і зміною договору орендного підряду, розв’язуються в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР і союзних республік про пра-цю.

Голова Верховної Ради СРСР М.ГОРБАЧОВ

Москва, Кремль. 23 листопада 1989 р. № 810-I

Вказаний закон був за своєю суттю досить досконалий, і багато малих підприємств, які до 1992 р. перейшли на оренду відповідно до цього закону, мали вже свої власні нагромаджені кошти, що ними могли розпоряджатися як власники.

У 1992 році був ухвалений Закон України «Про оренду майна державних підприємств та організацій». Його ухвалили одночас-но із законами про приватизацію та так звану «малу приватиза-цію». Цей закон забезпечував еволюційний перехід від державної до недержавної форми власності, унаслідок чого власниками майна повинні були стати громадяни України – потенційні влас-ники. В усіх цих актах було закріплено принцип пріоритету тру-дових колективів, що було найбільш прийнятним суспільній свідомості перехідного періоду. Але недовго тішилися…

У січні 1992 року виходить у світ Указ Президента «Про ко-мерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування», який, на мою думку, зупинив дію вищеназваних законів (у тому числі і шлях мораторію).

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про комерціалізацію державної торгівлі

і громадського харчування

З метою реалізації Основних напрямів економічної політики України в умовах незалежності, розвитку конкуренції у сфері торгівлі та громадського харчування п о

с т а н о в л я ю:

1. Запропонувати органам, уповноваженим здійснювати управління відповід-ним державним майном:

- створити в установленому порядку підприємства роздрібної торгівлі та гро-мадського харчування (юридичні особи) на базі магазинів, кафе, їдалень та інших структурних підрозділів державних підприємств і організацій цієї сфери. Виконавчим комітетам місцевих Рад народних депутатів провести у тижневий строк після подання відповідних документів реєстрацію зазначених підприємств;

- у міру завершення комерціалізації ліквідовувати в установленому порядку торги, трести, об’єднання, фірми й інші аналогічні їм організації і підприємства дер-жавної торгівлі та громадського харчування. Для обслуговування сфери торгівлі та громадського харчування на договірних засадах створюються, у разі необхідності, відповідні комерційні структури.

Рішення з цих питань щодо підприємств і організацій торгівлі та громадського харчування, які перебувають у загальнодержавній власності, приймаються відповід-ними органами за погодженням з виконавчими комітетами місцевих Рад народних де-путатів.

2. Новоствореним підприємствам торгівлі та громадського харчування переда-ються основні фонди та інше майно структурних підрозділів державних підприємств

і організацій, на базі яких вони створюються. Ці підприємства також мають право на одержання частки залишків фондів виробничого та соціального розвитку державних підприємств і організацій, з яких вони виділяються.

Розподіл обігових коштів і заборгованості, наділення обіговими коштами ново-створених підприємств торгівлі та громадського харчування провадиться відповідно до сум, що використовуються кожним структурним підрозділом, а в неподіленій частині - пропорційно розміру середньорічних залишків їх товарно-матеріальних цінно-стей.

3. Скасувати розподіл товарів за фондами, крім лімітованих груп товарів. Забез-печити додержання підприємствами-постачальниками та споживачами договірних зобо-в’язань на 1992 рік.

Зберегти мережу підприємств і порядок забезпечення товарами дитячих, ліку-вальних, інших закритих закладів і спецспоживачів на території України, а також окре-мих категорій громадян відповідно до пільг, передбачених чинним законодавством.

4. Звільнити Міністерство торгівлі України від виконання функцій господарсь-кого управління підприємствами й організаціями державної торгівлі та громадського харчування, включаючи планування, облік і фінансування.

5. Рекомендувати Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам місце-вих Рад народних депутатів:

- визначити для підприємств роздрібної торгівлі та громадського харчування обов’язковий асортимент і обсяги товарів, продаж яких провадиться за регульовани-ми цінами;

- забезпечити режим найбільшого сприяння підприємствам, що здійснюють тор-говельно-закупівельну діяльність, зокрема надання їм приміщень і складів на засадах оренди.

6. Кабінету Міністрів України розробити і надіслати Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад на-родних депутатів нормативно-методичні матеріали щодо проведення комерціалізації державної роздрібної торгівлі та громадського харчування.

7. Указ набуває чинності з дня його підписання.

Президент України Л. КРАВЧУК м.Київ, 31 січня 1992 року № 70

Відповідно до цього Указу вже сформовані трудові орендні колективи підприємств торгівлі та громадського харчування зму-шені були під тиском виконавчої влади стати на шлях комерціа-

лізації (одержавлення).

У світлі згаданого Указу підприємствам торгівлі та громадсь-кого харчування було запропоновано Статут:

ПРИМІРНИЙ СТАТУТ

підприємства роздрібної торгівлі

(громадського харчування)

(ВИТЯГ)

1.1. Підприємство _______________________________

( назва підприємства)

створене виконкомом Львівської міської Ради народних депутатів відповідно з Указом Президента України від 31січня 1992 року «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування».

1.2 Підприємство є державним підприємством, має статус юридичної особи і діє відповідно до Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР».

Цей статут приймали на зборах трудового колективу і зат-верджували:

- міська комісія з комерціалізації;

- перший заступник Львівського міськвиконкому;

- відділ торгівлі Львівського міськвиконкому;

- районна комісія з комерціалізації та приватизації в сфері торгівлі і громадського харчування.

Унаслідок цієї «комерціалізації» орендні трудові колективи, які вже були власниками своїх прибутків і за ці прибутки могли

викупити все майно підприємства, зокрема й приміщення (своє майно), стають знову державними (п.1.2 Статуту). Засновником комерційних підприємств став, наприклад, у Львові, виконком Львівської міської ради. Міська рада на правах засновника здавала

в оренду майно, що належало трудовим колективам і брала за це орендну плату. Хоча за чинними законами це майно вже мало бути власністю трудових колективів. Вказана маніпуляція, яка діста-ла назву комерціалізації, фактично була завуальованою конфіс-кацією (деприватизацією) уже напівприватних підприємств. Виз-начення терміну «комерціалізація» у словниках не було, але існує термін «комерційна діяльність», який означає діяльність для отри-мання прибутку. Тому так і не зрозуміло, який же зміст було вкла-дено у створеному Указі Президентом Кравчуком.

Слід відзначити, що в першій половині 1992 року, який був початком періоду «великих перетворень», уже були ухвалені Закони України про приватизацію (малу і велику), «Про прива-тизаційні папери», які не «запрацювали». Водночас успішно впроваджувався у життя Указ Президента «Про комерціаліза-цію…». Пункт 4 згаданого Указу ліквідовував планову систему – перевагу соціалістичного ладу – створював умови для інфляції та гіперінфляції – перших недоліків капіталізму. За планової еко-номіки неможливо було б створити таке шалене знецінення гро-шей. Чи могла людина праці з’ясувати для себе цю вакханалію термінів і змісту державних актів, коли навіть фахівцям-юристам це було важко?

Державні службовці, які зобов’язані були вести роз’ясню-вальну роботу, впроваджувати в життя норми законів, спілкую-чись з громадянами, користувалися підзаконними відомчими ак-тами, які за своєю суттю вже суперечили законам України, тоб-то порушували права людини. Завдяки названому Указу місцевій виконавчій владі було легко маніпулювати поняттями і нормами законів та підзаконних актів задля своїх інтересів. Почався виток гіперінфляції, посилився податковий тиск, маса підприємств бан-крутувала, кредитно-банківська система агонізує (кредитні ставки сягнули до 400%), що також сприяло розоренню підприємств.

Отже, відповідно до Указу Президента «Про комерціаліза-цію…», була проведена завуальована конфіскація, яка заду-шила в зародку закони про оренду і приватизацію та всі ті про-ґресивні наміри, що були викладені в положеннях цих законів.

Замість терміну «роздержавлення» (полярно протилежно-го націоналізації періоду соціалізму), впровадження терміну «при-ватизація за гроші» дало можливість владі поповнювати бюд-жет нетиповим способом (аналогів у світовій практиці нема).

Держава продає народу його ж власність! Адже коли націона-лізували, то народу нічого не платили. Чому ж тепер народ-не майно продають народу, а не повертають йому безоплат-но? Виникає питання, який же світовий досвід влада запо-зичила? Адже наша держава аналогів у світі не мала. Тому ми повинні були спиратися тільки на власний досвід, свої внутрішні резерви (матеріальні, інтелектуальні, професіо-нальні) та суворе дотримання закону.

У цей час перестала діяти значна кількість підприємств, які повинні були працювати й поповнювати бюджет з доходів як результату їх діяльності. Підприємства цікавили владу тільки як об’єкт приватизації, який треба спочатку зупинити, звільнити працівників (потенційних власників), а потім скупити їх за безцінь (аукціони, інвестори і ін.). Те, що на погляд можновладців не-можливо було привласнити, знищувалося власними силами або інвесторами. Тобто: або – наше, або – руйнуємо, але народу не дамо. Виникає запитання: «А що ж продавали за гроші?». А про-давали за гроші майно, яке недодали за приватизаційні сертиф-ікати кожному громадянину (це становило 70 відсотків усієї вар-тості майна держави).

1992 – 1993 роки були періодом великого розриву номіналь-ної і реальної вартості майна порівняно з 1990 роком, коли ці вартості ще з бігалися. У цей час приватизація для трудових ко-лективів була припинена Указом Президента. Гарячково ску-

повувалося майно «підприємливими» людьми, які мали мож-ливість скористатися різницею між балансовою та реальною вартістю, і скупили це майно за безцінь. Хто ж міг скориста-

тися ситуацією і скуповувати народне майно? Це представники влади і ті, хто мав доступ до товарних, грошових і кредитних ресурсів, хто міг безконтрольно вивозити ешелонами, фургона-ми, чартерними рейсами за кордон наші матеріальні блага. Ті хто міг укладати торгові угоди із закордонними бізнесменами і за заниженими цінами віддавати те, що було народною власні-стю і повинно було забезпечувати попит громадян України, в яких гроші так і залишилися на ощадних книжках не як заощад-ження, а як нереалізований попит.

Уся ця псевдоприватизація, яка зупинила приватизацію для основної маси чесних трударів, створила умови для тіньових кримінальних структур. Трудовим колективам знову довелося че-кати від Указу Президента «Про комерціалізацію» до нового Указу. Ним став Указ Президента «Про заходи щодо прискорення про-цесу малої приватизації в Україні» від 30 грудня 1994 року.

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про заходи щодо прискорення процесу

малої приватизації в Україні

( Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 417/95 від 02.06.95 )

(витяг)

З метою прискорення приватизації невеликих державних підприємств, вирішен-ня питань використання та приватизації будівель, у яких розташовані об’єкти малої приватизації, та відповідно до пункту 7-4 статті 114-5 Конституції України ( 888-09 )

п о с т а н о в л я ю:

<…>

5. Установити, що приміщення, у яких розташовані приватизовані до набрання чинності цим Указом об’єкти малої приватизації, та приміщення, зазначені у статті 4 цього Указу, викуповуються власником приватизованого об’єкта малої привати-зації.

У разі відмови власника приватизувати відповідне приміщення та у випадках, передбачених статтею 4 цього Указу, надання приміщень у оренду здійснюється дер-жавними органами приватизації на строк не менш як 10 років шляхом продажу па-тентів на право оренди приміщень.

<…>

9. Установити, що ціна об’єкта малої приватизації та початкова ціна під час продажу таких об’єктів на аукціоні або за конкурсом визначається відповідно до методики оцінки вартості об’єктів приватизації, яка затверджується Кабінетом Міністрів України. До 1 вересня 1995 року ціна продажу при викупі державного майна орендних підприємств (крім приміщень) визначається без урахування його

потенційної прибутковості. (Частина перша статті 9 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 417/95 від 02.06.95)

Вартість патентів на право оренди приміщень визначається з урахуванням по-тенційної прибутковості об’єктів малої приватизації, розташованих у цих приміщен-нях, відповідно до Положення про оцінку вартості патенту на право оренди будівель (споруд, приміщень), яке затверджується Фондом державного майна України.

Під час приватизації майна шляхом викупу ціна продажу приміщень, у яких розташовані об’єкти малої приватизації, визначається за результатами експертної оцін-ки, порядок проведення якої встановлюється Фондом державного майна України.

Установити, що кошти від продажу патенту на право оренди приміщень зарахо-вуються орендодавцю, а від продажу об’єктів, які перебувають у комунальній влас-ності, - до бюджетів місцевого самоврядування за наявності відповідних рішень місце-вих Рад.

Президент України Л.КУЧМА

м.Київ, 30 грудня 1994 року № 827/94

Пункти 5 та 9 цього Указу вже вкотре спотворили основні принципи малої приватизації. Трудові колективи замість оста-точної приватизації отримали право на викуп із правом орен-ди. Отже, трудовий колектив замість свого природного закон-ного права на оренду, яке він уже мав, повинен був купувати патент на це право за ціною відновної вартості приміщення. Продаж патентів, передбачений п.5 цього Указу, давав право місцевій владі замість приватизації приміщень насильно нав’я-зувати трудовим колективам купівлю патенту. Указ, можна ска-зати, позбавив людей їхнього законного права і передав його місцевій владі, яка стала цим правом торгувати. Це було якесь «дивне, обмежене 10 роками патентоване право», а не постійне право на власність. Унаслідок саме купівлі патенту трудовий колектив утрачав своє законне право на власність і право на без-термінову оренду. Цьому сприяв і п. 9 Указу, де було вказано, що об’єктом малої приватизації є якась інша власність, крім при-міщень, що і заперечувало зміст законів про приватизацію через вилучення приміщень із переліку об’єктів, що підлягали і могли бути приватизовані. Виходячи із згаданого, об’єктом привати-зації ставало майно (обладнання), яке вже відпрацювало свій ресурс, підлягало списанню і вивезенню на звалище. При оцінці його вартості майно було проіндексовано місцевою владою згідно

з надуманими індексами до такої величини, що колективи у 1995 року вкладали в цей second-мотлох по десять приватиза-ційних сертифікатів і по тисячі доларів з кожного працівника. Такий непотріб і набагато кращої якості на німецьких смітниках можна підібрати безоплатно. З технологією одного такого викупу я ознайомилася у свого колеги за фахом – одного із львівських підприємців з чималим стажем торговельної діяльності.. На моє запитання, чи зрозуміли вони зміст підписаної угоди, мені пояс-нили, що документ склали грамотні люди, фахівці з Фонду дер-жавного майна, і вони знають, що пишуть. Біда в тому, що ті, хто підписував документ, не розуміли тонкощів розрахунків, які їм були запропоновані, та співвідношення змісту законів і підзакон-них актів. Вони довіряли владі і не розумілися у законодавчій плутанині, бо для цього потрібно було багато часу, спеціальних знань і зусиль.

А що вже казати про нормативні акти, які складали на місцях? Наприклад: «Положення Про оцінку будівельних споруд та приміщень при приватизації об’єктів комунальної власності Львівської області» від 22 травня 1995 року N0 920, яке було за-реєстровано в Управлінні юстиції Львівської області 25 травня 1995 року за N043/22 без погодження з компетентними фінансо-вими та статистичними органами. Згідно з чинним «Положен-ням», вартість об’єктів приватизації завищувалася приблизно в 10 разів, а за нормативним документом, узгодженим Мінфіном, Мінстатом та Мінекономіки, такі ж самі об’єкти коштували в де-сять разів менше. Це моє вивчення.

Період 1993 – 1996 рр. характеризувався також сильним по-датковим тиском, через велику кількість штрафних санкцій ката-строфічних розмірів. Це також давало можливість уже на той час багатим скуповувати цілі об’єкти, колективи яких були штучно загнані в борги. Унаслідок цього процесу велика кількість трудо-вих колективів банкрутувала, утрачала свої підприємства, по-повнювала армію безробітних, а їхня власність переходила «підприємливим» людям.

Окремо слід відзначити такий захід влади, як запровад-ження контрольно-касових апаратів (ККА), придбання і утри-мання яких цілком лягло на плечі трудових колективів. Вартість ККА у цей період прирівнювалася приблизно до 226 мінімаль-них заробітних плат, офіційно визначених нашою державою. На придбання такого апарата треба було б відкладати одну мінімаль-ну заробітну плату протягом 18,7 років. Чи є ще у світі така краї-на, де спостерігаються подібні диспропорції? Крім того, вартість утримання такого апарата, обслуговування, витрати на касову стрічку були надзвичайно завищені щодо рівня заробітної платні, бо вона була значно нижча порівняно з 1990 роком, не кажучи вже про світовий рівень заробітної платні. Саме тоді рівень вітчизняних цін уже зрівнявся з світовими. Наші лідери тільки чомусь забули, що світова ціна має у своїй структурі світову за-робітну платню, а світовий уряд їм не підказав.

Вартість рулона касової стрічки (порівняно з ціною рулона касової стрічки періоду 1990 року) зросла приблизно в 15 разів. Проаналізувавши витрати касової стрічки за 4 роки, наш колек-тив виявив, що витратив таку її кількість, з якої можна було б виготовити 14400 зошитів, адже один рулон касової стрічки за площею та вагою дорівнює 3-м учнівським зошитам. Уявіть собі, скільки зошитів знищили загалом в Україні! Водночас гроші, витрачені нашим колективом на касову стрічку, на придбан-ня та утримання касового апарата за згаданий період, дорів-нювали приблизно вартості нового обладнання магазину!

ККА вітчизняного виробництва в 1990 році коштував 47 крб., а рулон касової стрічки – 10 коп. У цьому році за одну зарплату працівника торгівлі можна було купити три касові апа-рати. У 1994 році ціна ККА імпортного виробництва, який ко-лектив придбав за купонокарбованці, була еквівалентна 500 дола-рам США, а це – майже місячний фонд заробітної платні цілого трудового колективу. На даний час (2001 рік) один рулон касової стрічки вже коштує 2 грн. 50 коп., а вартість ККА залишилась на тому самому рівні. Отже, надзвичайно високий темп збільшен-ня витрат не відповідав темпам «росту» заробітної платні, яка,

навпаки, динамічно падала, і це різко неґативно впливало на результати господарської діяльності трудових колективів.

Якщо порахувати витрати на касову стрічку загалом по Україні, то можна побачити, що хтось добряче заробив, а інші залишилися без зошита, книжки, підручника, конверта.

І ще важливий факт: у східного сусіда книга, яка надходить для продажу в Україну, не оподатковується. В Україні ж книгови-дання є високооподаткованим, що не сприяє розвитку книгодруку-вання. Тому полиці наших кіосків, книгарень заполонила російсь-комовна література далеко не вищого ґатунку.

Велику кількість касових апаратів закуповували за кордоном (хоча і наша промисловість їх випускала) і, певна річ, що закупо-вували за валюту або за якісь цінні об’єкти. Чи була в тому така велика необхідність? Адже при плановій економіці ми працю-вали без касових апаратів, і контроль за діяльністю підприємств здійснювався повноцінно. Я вважаю, що ми просто виручали окремих закордонних виробників. Доцільніше було б закупити за кордоном дозиметри, щоб кожна людина могла вимірювати радіаційний фон і знати, в яких екологічних умовах вона живе, якої якості їжу споживає, та інше. Адже вибух на Чорнобильській АЕС був у 72 (є дані, що в 150) рази потужніший, ніж вибухи в Гіросімі й Нагасакі. Світ дізнався про цю катастрофу завдяки спра-цюванню дозиметрів на ошийниках фінських корів. Це було пер-шим сигналом про катастрофу. А нас влада не тільки не повідо-мила, а ще й вивела дорослих громадян і дітей на святкову пер-шотравневу демонстрацію, хоча своїх дітей на цей час з Києва вже вивезла. Якби не фінські корови, то наші діти, військовос-лужбовці, громадяни ще й 9 травня 1986 року святкували б на вулицях – під радіоактивним небом. У подальшому нова влада не доклала достатніх зусиль для мінімізації шкідливого впливу катастрофи. Як касові апарати, так і дозимитри є засобом конт-ролю, але касові апарати виявились для влади важливішими, ніж здоров’я громадян України, стан якого катастрофічно по-гіршується.

Вагомою статею витрат обігу нашого підприємства були видатки на електроенерґію, газ, пально-мастильні матеріали та послуги електрозв’язку (телефон). Завдяки Указу «Про лібе-ралізацію цін» всі ці платежі порівняно з 1990 роком зросли приблизно в 10 разів, що явно не відповідає динаміці зростання заробітної платні в цих та інших галузях. Зарплата не була лібералі-зована й обмежувалась фондом споживання, який зупиняв її зростання пропорційно росту роздрібних цін. Перереєстрація абонентного номера телефону коштує на підприємстві електро-зв’язку Львівських телефонних мереж 1300 грн. Ціни на всі послуги перевищують світові. Знову ж таки наші керівники забули, що світова ціна товару і послуг у своїй структурі має світову заробітну платню. Проаналізувавши ціни на телефонні послуги, то тут слід дійти таких висновків: хвилина розмови міжміського зв’язку з країнами Європи й Америки дорівнює в Укртелекомі еквіваленту 3 доларів США, тоді як хвилина розмови для американця чи жителя Голландії в його державі коштує приблизно 0,1 долара. Якщо прирівняти вартість однієї хвилини розмови з зарубіжжям до величини місячної пенсії, то наш пенсіонер на свою місячну пенсію зможе розмовляти лише 5 –

10 хвилин.

Отже, проаналізувано лише кілька окремих статей витрат обігу малого підприємства і показано динаміку їх зростання порівняно з динамікою «росту» (тобто спаду) заробітної платні. Порівнюючи витрати внаслідок підвищення цін на газ, електроенерґію та пально-мастильні матеріали (приблизно в 10 разів!), заробітна платня практично не збільшилася. Вона знецінилася, знизилася її купівельна спроможність приблизно в 10 разів порівняно навіть з 1990 роком, який належав до періоду соціалізму, тобто періоду найвищоо рівня експлуатації людини (ураховуючи навіть рабовласницький лад).

Збільшення цін на вищезгадані енерґоносії та послуги призве-ло до розорення підприємств, концентрації значних мас населення на одному полюсі – полюсі бідності, та збагачення і появи олігархів – на іншому. Величезна кількість громадян – потенційних

власників початку 90-х – перетворюється або вже перетвори-лася у потенційних «бомжів» станом на 2001 рік, що закріплює

проект «Житлового кодексу», який передбачає виселення з квартир громадян за несплату комунальних послуг.

Лібералізувавши ціни на енерґоносії, треба було лібералізу-вати заробітну платню, а не обмежувати її абсолютною величи-ною «фонду споживання». Ось де одна з глобальних причин кризи і один із коренів зла!

Енерґетична галузь та зв’язок повинні бути лише в дер-жавній власності з державним регулюванням цін та конт-ролем за ними.

Як вплинула інфляція перехідного періоду на розмір пенсій

Для прикладу візьмемо пенсію 1990 року, що становила орієнтовно 120 крб. У той час пенсіонер не просив ні субсидії, ні безкоштовного проїзду в транспорті. Якщо перерахувати розмір пенсії у доларах за курсом на той час ( 1$ = 0,55 крб.), то вона є еквівалентною 218$ США. Згаданий рівень пенсії був значно занижений проти світового розміру пенсії, бо розмір пенсії епо-хи соціалізму відповідав періоду планової економіки, який ґаран-тував стабільність цін, відсутність інфляції, а також певний соці-альний захист, коли пенсіонер теж ще не просив ні субсидій, ні звільнення від сплати за проїзд у трамваї, тролейбусі чи авто-бусі. Ці ґарантії ніби компенсовували занижені заробітну плат-ню і пенсії, хоча дуже невелика кількість людей сповна користу-валася усіма благами суспільних фондів споживання.

За період 1992 – 2000 рр. реальний розмір пенсії за рахунок інфляції і лібералізації цін знизився приблизно до 10 дол.США. Водночас роздрібні ціни значно зросли порівняно з цінами пері-оду планової економіки. Європейський Банк Реконструкції і Розвитку при наданні кредитів дуже часто нагадує про не-обхідність підвищення плати за комунальні послуги, забува-ючи нагадати нашому уряду про необхідність підвищення заробітної платні та пенсій до європейського рівня.

Яким же шляхом було занижено реальний розмір пенсії? Вона знецінилась за рахунок інфляції (див. табл.стор. 103 ). Тем-пи інфляції та гіперінфляції за період 1992 – 1996 рр. сягали 350 тис. разів. Заходи, спрямовані на індексацію пенсій, які прово-дилися урядом та Президентом України, значно відставали від темпів зростання інфляції, яку впроваджувало Міністерство фінансів та Уряд. Наприклад, Указ Президента «Про соціаль-ний захист населення в умовах лібералізації цін» та інші, наве-дені далі. Доцільніше було б у період гіперінфляції нараховувати пенсії, прирівнюючи її до курсу долара так, як прирівняли до курсу долара ціну енерґоносіїв і витрат на телефонні послуги, доходи від яких ділилися не між пенсіонерами і безробітними. Не йшли на покриття заробітної платні, не покривали витрат на науку, освіту, культуру, а були джерелом збагачення ультрабагатих.

На даний час рівень пенсії так і залишився у межах від 10 до 20 доларів, а куди ж поділася решта пенсії? Адже кожен пенсіо-

нер відпрацював майже два пенсійні стажі і залишився за межею бідності. Як багато держава зекономила на знедоленні тих, хто «витягнув» роки п’ятирічок, виробничі і колгоспні пла-ни та був експлуатований за нормами соціалізму, що досягли най-вищого рівня експлуатації людини порівняно з усіма іншими сус-пільно-економічними формаціями, тих, хто заробив собі пенсій-ний фонд та, можливо, немалий. Але де він?

Очевидно, що найголовнішою причиною такого низького рівня пенсії є бездіяльність контролюючих органів щодо бюдже-ту Пенсійного фонду та наша безпринциповість. Відомі випадки нецільового використання коштів фонду. Ніде ще не оприлюд-нювалися показники надходжень у фонд: місячні, квартальні і річні суми та їхні середні величини на одного пенсіонера. Так само не оприлюднюються реальні цифри на утримання апарату Пенсійного фонду, на закупівлю номенклатурникам дорогих ав-томобілів, облаштування офісів відділень Фонду.

Відповідно до законів ринкової економіки, при нарахуванні пенсій, пенсійний фонд повинен брати за основу заробітну

платню 1990 року як базисного (адже кожен громадянин, який в даний період оформляє пенсію, відпрацював у середньому 30 – 40 років і за цей час створив собі власний пенсійний фонд), прирівнювати її до курсу долара в цьому ж році, а потім перераху-вати на гривні за курсом долара під час нарахування пенсій. І чи потрібна буде пенсійна реформа? Не робіть деформацій і не треба буде стільки реформацій.

1990 рік є визнаний законом базисним роком. Реальна заробітна платня у період 1992 – 2001 років занижена проти 1990 року більш ніж у 10 разів, тому вона не може бути вихідною для нарахування пенсій. Щоб нинішній рівень пенсії відповідав рівню 1990 року, її розмір повинен сягати приблизно 1300 грн. А для забезпечення необхідного життєвого рівня на даний час її розмір має бути понад 2000 грн. Тоді й відпаде потреба в державній допомозі пенсіонерам.

Для прикладу нарахування пенсії візьмемо пересічного гро-мадянина, заробітна платня якого в 1990 році становила 200 крб.

У перерахунку на долари США вона дорівнювала 357 доларів (1 долар = 0,56 коп. – офіційний курс на той час). 357$ х 5,3 грн. (нинішній курс долара) = 1892 грн. Ця сума повинна бути стар-товою (вихідною) при нарахуванні пенсії такому громадянину.

Крім того, треба врахувати втрату громадянами гарантій, які надавав соціалізм із суспільних фондів споживання (безкош-товне стаціонарне, санаторно-курортне лікування, безкоштовна вища освіта та ін.). Адже 200 крб. були лише частиною заробіт-ної платні, решта якої забезпечувалась доступом до безкоштов-них благ, і знаходилась в суспільних фондах споживання.

Нарахування пенсій і допомог органами соцзабезпечення, ураховуючи й заробітну платню за останніх 10 років, є обманом і обкраданням громадян. Можновладці! Не занижуйте пенсії у десятки разів та не принижуйте людську гідність, випла-чуючи субсидії, надаючи пільги за проїзд у транспорті та інше! Не обкрадайте пенсіонерів і відпаде потреба допомагати їм!

Існуючий рівень мінімальної пенсії нижче рівня забезпе-ченості в’язня концтабору СРСР. Розрив між мінімальною і

максимальною пенсіями сягає астрономічних розмірів, що є також порушенням прав людини.

Існує необхідність оприлюднити імена і перелік особли-вих заслуг людей, які отримують пенсії, розміри яких вимі-рюються в тисячах гривень.

Персоніфікація внесків у Пенсійний фонд за даних умов є не-справедлива й недоцільна у зв’язку з несправедливим, злочинним розподілом загальнонародної власності, суспільних фондів спожи-вання, та правовим ніґілізмом і незахищеністю прав громадян.

Деградувався такий розділ соціального захисту населення, як санаторно-курортне лікування. Курорти стоять частково порожні, ціни за путівки стали недоступними для більшості громадян (вони зросли в 10 – 20 разів). Відпочивають на курортах, переважно чужоземці. До 1990 року вартість путівок становила 140 – 250 крб. Більшість громадян (міські жителі – робітники підприємств) могла час від часу купити собі путівку за повну вартість для лікування та відпочинку, хоча переважно громадяни платили певну частку вартості, а основну її частку оплачували профспілки, адміністрація підприємств. Основна ж більшість селян за ціле життя так ні разу і не бачила цих курортів. А тепер курорти стали ще недоступнішими для усіх.

Щодо забезпечення громадян України ґарантованим ліку-ванням, то в цьому розділі соціального забезпечення теж цілко-витий провал. Зароблені людьми кошти, що перебували в сус-пільних фондах споживання і були ґарантом для громадян, не були персоніфіковані та їм передані. Ці кошти нікуди не пропа-ли, ними хтось користується і нині для здійснення своїх цілей, а

в той же час люди не мають змоги отримати повноцінне ліку-вання, здійснити профілактику захворювань. Не дивно, що в Ук-раїні зростає загальна та дитяча смертність на тлі значного зни-ження народжуваності. Нація вимирає.

Укази про лібералізацію цін.

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін» № 20 від 27 грудня 1991 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про особливості діяльності підприємств вугільної промисловості в умовах лібералізації цін» № 35 від 10 січня 1992 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про компенсацію населенню України втрат від знецінення заощаджень у зв’язку з лібералізацією цін» № 138 від 6 березня 1992 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про поширення дії Указу Президента України «Про компенсацію населенню України втрат від знецінення заощад-жень у зв’язку з лібералізацією цін» на грошові заощадження громадян за дого-ворами довгострокового страхування» № 304 від 25 травня 1992 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про компенсацію грошових втрат сільсько-господарським товаровиробникам і банкам» № 208 від 3 квітня 1992 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про заходи щодо лібералізації експорт-ної політики в Україні» № 213/94 від 5 травня 1994 року;

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ «Про деякі заходи щодо підтримки підприємств, установ, організацій в умовах лібералізації цін» № 812/94 від 28 грудня 1994 року.

Вони відкрили дорогу для росту роздрібних цін, росту інфляції – першого недоліку капіталізму, зруйнували основу соці-алістичної економіки, ліквідували планову систему (яка б не була, але все ж таки система!) як першу перевагу соціалізму над капі-талізмом. Усе вказане потягнуло за собою катаклізми, кризи, диспропорції між виробництвом і споживанням, між споживан-ням та нагромадженням, призвело до зубожіння народу. Тобто економічну систему було замінено на хаос в економіці. Ось вам і «невинні» Укази про лібералізацію цін! А скільки біди вони принесли і яка за цими лихими словами «лібералізація цін» таїть-ся глибока і тотальна причина кризи! Та й взагалі, хто міняє перевагу одного суспільного ладу на недоліки іншого ладу (кап-італістичного), який знищили ще в 1917 році, а потім лаяли та ганьбили протягом десятиліть?

Отже, Президент-ідеолог руйнував своїми Указами пере-ваги соціалізму і ще раз допоміг Міністерству фінансів та уряду запустити гіперінфляцію.

Коли на всі ці фінасові маніпуляції (інфляції, індексації та інші компенсації) подивитися очима фахівця, то виникає запитання: чи міністр фінансів, який прямо відповідає за фінансову політику в державі, є осудною особою чи неосудною?

Найбільшим злом цих Указів було те, що лібералізувавши ціни, фактично нелібералізували заробітну платню. Лібералізована ціна

повинна мати у своїй структурі лібералізовану заробітну платню (рівень заробітної платні). Фонд споживання (абсолютна вели-чина) категорично не можна застосовувати до такого поняття, як зарплата. Адже, не обмежуючи зростання цін у період гіперінф-ляції, одночасно обмежувати зростання заробітної платні фондом споживання було великим сенсом великої афери! І якщо хтось скаже, що того не розуміли наші великі «специ», то дозвольте в це не повірити. Бо все було зроблено зі знанням справи, свідомо і кваліфіковано. Допомогли у проведені цієї афери, мабуть, усі кап-італістичні радники, яких за соціалізму вважали «ворожим голо-сом». І невже влада була така наївна, думаючи, що закордонні кон-куренти порадять щось добре?

Президенту доцільно було б видавати укази про притягнен-ня до відповідальності осіб, винних у невиконанні законів про роздержавлення, що були спрямовані на зміну форми власності, яка мала стати економічною основою нового суспільного ладу, а також за невиконання інших законів та порушення прав людини.

Отже, Президент цими Указами ще раз зрадив державу та народ! Точніше, особи, які готували ці укази, ввели в оману Пре-зидента, а як наслідок – обманули народ.

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про соціальний захист населення

в умовах лібералізації цін

( Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 34 ( 34/92 ) від 09.01.92 ) ( Додатково див. Постанову КМ № 17 ( 17-92-п ) від 11.01.92 ) ( Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 112 ( 112/92 ) від 28.02.92 )

У зв’язку з проведенням заходів щодо лібералізації цін та з метою посилення соціального захисту населення постановляю:

( Стаття 1 втратила чинність на підставі Указу Президента № 34 ( 34/92 ) від 09.01.92 ) 1. Як упереджуючий захід підвищити з 2 січня 1992 року на 100 процентів державні тарифні ставки і посадові оклади працівників охорони здоров’я, освіти, культури, науки, правоохоронних органів, судів, органів державної влади і управлі-ння та інших установ і організацій, що фінансуються з бюджету.

Рекомендувати підприємствам і організаціям, які використовують державні тарифні ставки та посадові оклади, підвищити оплату праці тим, хто працює за най-мом, в порядку, встановленому для бюджетних організацій, з урахуванням наявних фінансових можливостей.

(Стаття 2 втратила чинність на підставі Указу Президента N 34 ( 34/92 ) від 09.01.92 ) 2. Зберегти існуючий порядок обчислення розмірів соціальних виплат (сім’ям

з дітьми, по безробіттю, тимчасовій непрацездатності тощо) у процентному відно-шенні до встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підвищивши їх з 1 січня 1992 року у 2 рази.

3. Підвищити з 1 січня 1992 року на 100 процентів:

розміри державних пенсій, призначених до 1 січня 1992 року і скоригованих відповідно до частини шостої статті 19 Закону України «Про пенсійне забезпечення» ( 1788-12 ). При обчисленні пенсій, що призначатимуться (перераховуватимуться) у 1992-1993 роках, сума середньомісячного заробітку за період до 1 січня 1992 року збільшується на 100 процентів;

(Абзац третій статті 3 втратив чинність на підставі Указу Президента № 34 (34/ 92 ) від 09.01.92 ) розміри стипендій студентам вищих навчальних закладів, аспіран-там, докторантам, учням професійних навчально-виховних закладів у порядку, визна-ченому Кабінетом Міністрів України.

( Стаття 4 втратила чинність на підставі Указу Президента N 112 ( 112/92 ) від 28.02.92 ) 4. При зростанні споживчих цін більш як у 2 рази подальший захист купі-вельної спроможності громадян здійснювати шляхом індексації їхніх грошових до-ходів і періодичного перегляду розмірів державних соціальних гарантій.

Установити, що з січня 1992 року індексації підлягають:

оплата праці (грошове забезпечення), суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним своїх трудових обов’язків, а також суми, виплачувані особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, - у межах десятикратного мінімаль-ного розміру заробітної плати. Частина доходу в межах трикратного мінімального розміру заробітної плати індексується повністю, наступна частина доходу в межах семикратного мінімального розміру заробітної плати - в 50-процентному розмірі. Частина грошового доходу, що перевищує десятикратний мінімальний розмір зароб-ітної плати, індексації не підлягає;

державні пенсії, соціальна допомога і стипендії - у повному розмірі. Індексації підлягають грошові доходи, нараховані у місяці, за який публікуєть-

ся індекс споживчих цін.

Установити, що починаючи з 1 лютого 1992 року при зростанні індексу спо-живчих цін понад 100 процентів провадиться перегляд тарифних ставок і посадових окладів виходячи з мінімального розміру заробітної плати, підвищеної відповідно до індексу споживчих цін.

5. Кабінету Міністрів України визначити:

порядок і розміри підвищення грошових норм витрат на соціальне обслугову-вання населення в лікарнях, інтернатах, закладах соціального забезпечення, школах, дошкільних та інших закладах соціальної сфери, а також відшкодування витрат за безплатний та пільговий відпуск лікарських засобів особам, які мають на це право;

порядок і джерела фінансування витрат на підвищення заробітної плати та індек-сацію грошових доходів працівників підприємств і організацій, що реалізують про-дукцію (послуги) за державними регульованими цінами і тарифами, при недостачі для цього власних коштів з незалежних від них причин;

неоподатковуваний мінімум заробітної плати з урахуванням збільшення її роз-міру та скоригувати розміри заробітної плати, з якої встановлено прогресивне опо-даткування, неоподатковуваний розмір сум матеріальної та іншої допомоги;

умови перерахунку підприємствами, установами й організаціями раніше визна-чених розмірів відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків.

6. Кабінету Міністрів України та Національному банку України розробити і запровадити механізм, який сприяв би припливу коштів населення до Ощадного та інших банків України.

Президент України Л.КРАВЧУК

м. Київ, 27 грудня 1991 року № 20

Щодо соціального захисту населення в умовах лібералізації роздрібних цін, інфляції і гіперінфляції, то індексація заробітної плати і пенсії була не на користь громадян України. Темпи росту інфляції, що їх запровадили Міністерство фінансів та Національ-ний банк, значно перевищували темпи і рівні індексації зарпла-ти за Указами Президента. Індексація здійснювалася завжди з великим запізненням відповідно до проведеної урядом інфляції. Це занижувало реальну заробітну платню так само, як і розмір пенсії: майже в 10 разів проти 1990 року. Водночас міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, які повноцінно визначали вит-рати на інфляцію, застосовувались тільки банками та податко-вими адміністраціями, а громадяни і трудові колективи пережи-вали інфляцію як стихійне лихо, бо не були від неї захищені. Отже, на статтях витрат на заробітну плату під час гіперінфляції, дер-жава економила колосальні суми, які через ПДВ, завищені по-датки, кредитні ставки банку, штрафи, додаткові витрати на інфляцію податківці забирали в підприємств.

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про компенсацію населенню України втрат від знецінення заощаджень у зв’язку з лібералізацією цін

( Поширити на комерційні банки України дію Указу на підставі Указу Президента № 208/92 від 03.04.92 )

З метою компенсації населенню України втрат від знецінення заощаджень у зв’яз-ку з лібералізацією цін п о с т а н о в л я ю:

1. Провести компенсацію населенню України втрат від знецінення заощаджень

в Ощадному банку України шляхом їх переоцінки і збільшення розміру на 100 відсотків.

2. Компенсаційні виплати населенню проводяться по всіх видах вкладів (за ви-нятком спеціальних, які були відкриті у зв’язку з попередньою компенсацією), вихо-дячи з їх залишку на 2 січня 1992 року, в порядку, визначеному Національним банком України і Ощадним банком України.

3. Суми компенсації, визначені відповідно до статті другої цього Указу, зарахо-вуються на спеціальні приватизаційні рахунки в Ощадному банку України.

4. Національному банку України, Ощадному банку України, Міністерству фі-нансів України, Міністерству України у справах роздержавлення власності і демоно-полізації виробництва в місячний строк визначити порядок використання коштів, зарахованих на спеціальні приватизаційні рахунки в Ощадному банку України, на цілі, пов’язані з приватизацією житла, підприємств торгівлі, громадського харчування, побу-тового обслуговування, малих і середніх підприємств та інших об’єктів приватизації.

5. Указ набуває чинності з дня його підписання.

Президент України Л.КРАВЧУК

м.Київ, 6 березня 1992 року

№ 138

Захист державою заощаджень в умовах лібералізації цін про-ілюстровано в першій частині цього дослідження – у відгуці на позов до Ощадного банку. Коментарі тут зайві. Єдине, нагадаю, що за 5 тис. крб. станом на 1990 рік, які лежать в Ощадному банку за Указами Президента та постановами уряду, держа-ва віддає 36 коп., а роздержавлене нашим громадянам під виглядом приватизації п’ятитисячне за ціною 1990 р. майно оцінює в 20 тис. доларів, що відповідає розміру 60-річного прибутку нашого трудового колективу.

Цікаво, як же оцінюється майно для продажу інвесторам? Якщо так само оцінюється, як нам, то бюджет буде переповне-ний, і держава безпроблемно поверне всім громадянам свої бор-ги за нероздержавлене майно, заощадження та інше. Кошти від приватизації – це борг перед народом за нероздержавлене майно і ні в якому разі це не є дохідна частина бюджету (По-станова від 25.1192 р. п. 3 № 655). Якщо борги влада не віддасть,

а підприємства вже на 80 відсотків стали чужими, то виникає запитання: для кого створена і будується ця держава, невже для інвестора-інтервента?! Чи потрібна нам така влада? Для кого ми перебудовуємо суспільний лад і куди здійснюємо перехід?

Слід нагадати, що за планової економіки епохи соціалізму інвесторів не шукали і чужинцям свій капітал не продавали. Зар-плати та пенсії у той період були в 10 разів вищі, ніж тепер, і бюджет «не тріщав».

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про деякі заходи щодо підтримки підприємств, установ, організацій в умовах лібералізації цін

( Із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 54/95 від 17.01.95

№ 310/96 від 06.05.96 Законом № 126/95-ВР від 06.04.95 )

З метою стабілізації фінансового становища підприємств в умовах лібералізації цін та відповідно до пункту 7-4 статті 114-5 Конституції України ( 888-09 )

п о с т а н о в л я ю:

1. Установити, що збільшення у зв’язку з проведенням індексації основних фондів статутних фондів відкритих акціонерних товариств, сто відстоків акцій яких перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється шляхом додаткового випус-ку акцій на суму такої індексації за умови, що затвердженими в установленому поряд-ку планами приватизації (планами розміщення акцій) не передбачено продаж акцій відкритих акціонерних товариств на період здійснення додаткового випуску акцій. Рішення про додатковий випуск акцій приймає Фонд державного майна України.

У разі, якщо акціонерне товариство, частина акцій якого перебуває у загально-державній власності, вирішує питання про додатковий випуск акцій у зв’язку з про-веденням індексації основних фондів та відповідним збільшенням статутного фонду акціонерного товариства на суму такої індексації, уповноважена в установленому порядку особа, яка здійснює управління акціями, що перебувають у загальнодер-жавній власності, голосує за прийняття рішення про додатковий випуск акцій за умо-ви, що Фондом державного майна України не прийнято рішення щодо продажу акцій, управління якими здійснює така уповноважена особа. Акції додаткового випуску розподіляються серед акціонерів відповідного акціонерного товариства пропорцій-но їх частці у статутному фонді цього товариства.

Додатковий випуск акцій у випадках, передбачених частинами першою та дру-гою цієї статті, здійснюється в порядку, що визначає Кабінет Міністрів України. (Стаття 1 в редакції Указу Президента № 310/96 від 06.05.96 )

2. Установити, що з 1 грудня 1994 року:

( Абзац другий статті 2 втратив чинність на підставі Закону N 126/95-ВР від 06.04.95 ) розмір обов’язкового внеску підприємств, установ, організацій усіх форм власності, які здійснюють виробничо-господарську або комерційну діяльність, до Державного фонду сприяння зайнятості населення становить один відсоток від фон-ду споживання;

( Дію абзацу третього статті 2 зупинено до прийняття відповідного рішення Верхов-ною Радою згідно з Указом Президента N 54/95 від 17.01.95 ) норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, для підприємств, установ, організацій усіх форм власності з чисельністю працюючих більш як 25 осіб встановлюється у розмірі два відсотки від загальної кількості працюючих.

3. Дозволити державним підприємствам (крім тих, щодо яких прийнято рішен-ня про приватизацію) використовувати орендну плату, одержану від переданого ними

в оренду майна - інвентарних об’єктів, на поповнення власних обігових коштів.

4. Визначити, що дивіденди або інші надходження від прибутку на частку державного майна, переданого до статутних фондів суб’єктів підприємницької діяльності, перерахову-ються державним підприємствам, частка майна яких передана до статутних фондів, і викори-стовуються цими підприємствами на технічне переобладнання, розвиток виробництва, ос-воєння нових технологій та поповнення обігових коштів.

5. Міністерству фінансів України затвердити у двотижневий строк механізм контролю за цільовим використанням державними підприємствами коштів, одержа-них відповідно до статей 3, 4 цього Указу.

6. Установити, що з 1 січня 1995 року амортизаційні відрахування державних підприємств і організацій не залучаються до Державного бюджету України.

7. Кабінету Міністрів України:

внести у двотижневий строк до Верховної Ради України проекти законодавчих актів щодо внесення змін до законодавства, які передбачають підтримку підприємств в умовах лібералізації цін;

привести рішення Уряду у відповідність із цим Указом.

8. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України Л.КУЧМА м.Київ, 28 грудня 1994 року

№ 812/94

На цей час більша частина підприємств була вже банкрута-ми. Згаданий Указ має лицемірний характер. Адже рівень інфляції був у десятки разів вищий, ніж рівень компенсацій, передбачених

в Указі. Спочатку влада пограбувала громадян і підприємства інфляцією, кабальною податковою та кредитно-банківською полі-тикою, іншими заходами, що мали характер астрономічних темпів руйнації. А потім удала, що підтримує підприємства. Ця «підтрим-ка» так допомогла підприємствам, як мертвому кадило. Було ба-

гато шуму з нічого. Підприємства треба не стільки підтриму-вати та допомагати, скільки не заважати та не обкрадати.

На даний час в Україні збудований суспільно-економічний лад, а точніше безладдя, де є дуже багаті на одному полюсі, та бідні і дуже бідні – на іншому. Середній клас, який мав би стати основою нового суспільного ладу, знищений. Уряд і Президент стоять з протягнутою рукою у пошуках інвестора: «Купіть нас!». Що ж таке інвестор? Чому ми 10 років чекали на інвестора, а не бралися самі за роботу? Інвестор – це інтервент, який за безцінь скупить наш капітал, заволодіє ринком, буде використо-вувати народ як дешеву робочу силу, стане повноправним влас-ником нашого майна і буде розпоряджатися ним відповідно до Закону України «Про власність». Він зможе ці підприємства без

згоди народу зупинити, продати, подарувати і знищити. Вже є факти занепаду та знищення підприємств, власниками яких стали інвестори. Можливо, що в цивілізованих країнах інвестори – справді щось позитивне. Тут інвестиційний капітал служить державі та її громадянам. Адже громадяни цих країн захищені законом, мають високе почуття власної гідності та розвинуту на-ціональну ідеологію. Їх не може пригноблювати чужий капітал.

У цих країнах панує висока правова свідомість і працюють закони. У нашій країні зовсім інше. За умов збереження сучасних тенденцій ми будемо служити чужому капіталу і будемо ним експлуатовані. Інвестор іде, щоб захоплювати, експлуатувати та руйнувати. Тобто типова інтервенція («інтер...», «вент...»)*.

Інвестор повинен забезпечити виплату такої самої зарпла-

ти, яку отримують робітники цієї ж галузі в його країні (крім Росії). І таку вимогу повинна поставити влада кожному, хто бажає інвесту-вати в нашу економіку. Інакше це не інвестори, а інтервенти.

Ви, панове керівники держави, руйнуючи систему поперед-нього ладу, не вдосконалювали його; не проаналізувавши та не усунувши недоліки соціалізму, не порадившись зі спеціалістами, народом своєї держави, шукали радників за кордоном. Вони вам і «порадили» за принципом: «На тобі, небоже, що мені негоже»: інфляцію, рекет, проституцію, наркотики та інше. А тепер стоїте перед вибором: чи до Сходу приєднатись, чи до Заходу? Виби-рати, чиїм шляхом краще іти так само абсурдно, як вибирати, що краще – Содом чи Гоморра, Гіросіма чи Нагасакі.

Очевидно, та група олігархів, яка має свій капітал у Росії, хоче слов’янського союзу. Та група, яка вивезла капітал в Євро-пу, хоче інтегрувати в Європу.

Йти треба своїм власним шляхом, визначеним Небесними Законами і законами власної держави. Якщо народ є мудрим для створення матеріальних та інших благ, то він повинен бути муд-рим, щоб користуватись цими благами, контролювати їх вико-ристання та діяльність влади.

* Інтер (лат. inter...) – префікс, що означає... проникати всередину, скасування, знище-ння. – Словник іншомовних слів. За редакцією О.С.Мельничука. Київ, 1977 р.; «вент» – прихожу).

Всі ці експерименти над народом в економічних та фінан-сових галузях – диявольський винахід політиків. Вчені та-кож роблять винаходи і впроваджують їх у життя. Різниця тільки

в тому, що вчені ставлять свої експерименти спочатку на лабо-раторних тваринах, а недолугі політики експериментують одра-зу з цілим народом. Ці політико-економічні експерименти ма-ють трагічні наслідки для народу України.

— Інвестори мають гроші для купівлі нашої держави, а де ж наші гроші? Де взяли гроші наші багатії? Чому в державах, звідки приходять інвестори (крім Росії), люди самі багато живуть та ще й інвестують, наймають висококваліфікованих служниць, донорів, дешеву робочу силу? Мабуть, тому, що там люди мають високу правову свідомість і небайдужі до своїх прав, захищають їх, борються за кращі умови життя. Наші громадяни зневірені, не знають своїх прав, не вірять у судовий захист, а влада спекулює таким становищем людей і не має совісті почуття міри. Очевид-но, влада буде знущатися над народом доти, доки він терпітиме це безладдя.

Влада нині дуже дбає про інвестора. Для нього створю-ється прозора податкова політика, кредитно-банківська система. Цілі інститути працюють над питанням захисту капіталу інвестора так само, як вони 10 років працювали на розвал еконо-міки держави та пограбування народу. Очевидно, для інвестора буде скасований і закон про ПДВ, бо інвестор може запитати, що це таке, а пояснити ніхто не зможе. Бо ПДВ у такому вигляді,

в якому він існує, є абсурдом. Тому і скасують цей закон, але не заради нас. Адже інвестору потрібен буде більший прибуток, щоб вивезти його за кордон і не сплачувати податки нашій державі.

Часто можна почути з вуст представників влади, що завдяки інвестору повернуться капітали в Україну. Виникає запитання: чиї ж це капітали? Як вони потрапили за кордон? Мабуть, серед інвесторів немало є тих, хто незаконним чином вивіз за кордон і привласнив народні кошти, чим завдав значного збитку державі й народу. Компетентним органам слід з’ясувати, як потрапили

туди капітали, звідки тепер повертаються, і чи шлях виходу та входу капіталу в Україну не має кримінального характеру. Адже через «туризм» українського капіталу значна частина народу «подорожує» світами і «бомжує» на своїй землі, тоді як її капітал піднімає економіку чужих держав. Так, наприклад, забезпечення долара у США зросло за десятиріччя з 4 до 8 відсотків. Отже, капіталістам було вигідно бути в нас радниками і консультантами. Вони на тому добре заробили. Бо якби в нас не було так пога-

но, то в них не було б так добре!

Іноді можна почути від людей з низькою свідомістю, що яка різниця, хто вкладе капітал в економіку нашої держави. Адже почне інтенсивніше розвиватись виробництво, будуть створені нові робочі місця. Коли такі слова почуєш від неосвічених лю-дей, то це ще допустимо. Але коли такі вислови чути від освіче-них людей, інтелігенції, ніби еліти, то стає дуже боляче, що в нас мало елітарно мислячих людей. Чому не виникає у них запи-тання, а куди ж поділися робочі місця, адже за соціалізму була повна зайнятість населення. Невже не розуміють ці люди, що чий капітал, того і прибуток, і відрахування від прибутку наді-йдуть у бюджет чужої країни, звідки прийшов цей капітал. Отже, збагачуватися буде не наша держава, а чужа. Так що ми двічі програємо: у своїй державі працюємо на чужий капітал, а наш капітал, що нам не повернули і який лежить в банках чужих держав, теж працює на ці держави. У тих країнах підприємці можуть узяти кредит під 5 відсотків річних, а в нашій – під 35 відсотків, що втричі вище за облікову ставку НБУ, яка станом на 01.01.2001р. становила 12,5 відсотків.

Хіба наш громадянин може бути на таких умовах конкурен-тноспроможний? «Чия влада, того і пісня», «Чия хата, того і прав-да», «На чиєму возі сидиш, тому і пісню співай». Тому і не ди-вуйтеся, що співають різними чужими мовами в кафе, барах та в електронних засобах масової інформації. Бо кафе і бари їхні, отже,

і музика їхня. Чомусь не виникає запитання у наших громадян: «Чому хтось має капітал, а я не маю? Як я поясню своєму си-нові або доньці, чому я не маю капіталу? Чому на моїй землі па-

нує чужий капітал? Чому на моїй землі панує чужинець-інвес-тор? Невже нецікаво вам знати причини цього зла і як їх усуну-ти? Щоб вашим майном володіли ви самі, а не чужинець. Ото, щоб не було вам соромно перед нащадками, то задумайтеся. А то стане так, що чужий дядько дасть своїм нащадкам у спадок капітал, який за безцінь забрано у вас, а ви дасте своєму сину право їхати добровольцем на чужі війни, на роботу, щоб своєю працею збагачувати чужі держави. Або через туристичну фірму відправите доньку на заробітки на чужину за невелику плату. А це не те, що їхати студіювати в Оксфорд, а потім повернутися освіченою панею. Це їхати Ізаурою, а приїхати понівеченою або зовсім не повернутися. Це принизливіше за бранців в ясир. І соромно буде нашим синам, що ми такі холуї. І не тільки сором-но, а й тяжко «на рідній, не своїй землі»!

За цей період з’явилися привілейовані верстви населен-ня, що суворо заборонено Конституцією і законами України. Це питання потребує окремого вивчення та висвітлення.

Перед нами зразки двох приватизаційних сертифікатів:

Перший сертифікат є такий, яким він був випущений уря-

дом. Другий сертифікат відповідає законам України.

Як порушення чинних законів України, майнові сертифікати були запроваджені з запізненням майже на 4 роки. Громадян було введено в оману щодо реальної вартості майна (капіталу) при вста-новленні ціни сертифікату 10 грн. 50 коп. замість вартості, еквіва-лентної 54 тисячам доларів США – реальної вартості сертифікату.

Крім того, іменні сертифікати продажу не підлягали. Люди змушені були продавати сертифікати у зв’язку з тяжкими матер-іальними умовами, відсутністю достовірної інформації, недостат-ністю правових, економічних знань та ін. Влада сприяла цьому процесу, бо була в ньому дуже зацікавлена.

Фактичний сертифікат

Сертифікат за законами України

Рік випуску - 1995

1992

Станом на 1 листопада 1993 року

Станом на 1 січня 1992 року

Вартість – 105000 купонокарб.

30000 крб. (еквівалентно 54000

(еквівалентно 10 грн. 50 коп.)

доларів США)

Особи, які скупили іменні приватизаційні сертифікати, виг-ідно їх вклали. Але хто ж дозволив та прийняв чужі іменні сер-тифікати, якщо у працівників нашого колективу при привати-зації підприємства не прийняли жодного сертифіката?

У зв’язку з вищенаведеним кожен громадянин повинен задекларувати вартість свого майна в розмірі, еквівалентно-му 54 тисячам доларів США як борг держави. Це повинні зробити навіть ті громадяни, які продали свій сертифікат «під-приємливим» людям за заниженою ціною. Цю ціну «узаконила» влада. Люди, які скуповували іменні сертифікати та незаконним

чином придбали майно громадян України за номінальною ціною (10 грн. 50 коп. за один сертифікат), при його реальній вартості

54 тис. доларів США, були, очевидно, особами, наближеними до влади, і зловживали своїм становищем та безправністю, безпорадністю громадян. Цим самим незаконний власник при-дбаного іменного сертифіката, внаслідок проведеної маніпуляції привласнив різницю між реальною та номінальною цінами сертифіката – за безцінь став власником значного капіталу. Пере-думови для такого злочину створила держава невідповідністю і суперечливим змістом законів та підзаконних актів, а також невідповідністю темпів індексації темпам штучно створеної інфляції. Саме книга «Правові аспекти приватизації в Україні», що видана в 1998 році за загальною редакцією Ю.Єханурова, є

збірником нормативних актів, за якими обдурено україн-ський народ. Для порівняння можна взяти нормативну базу з націоналізації періоду соціалізму, що складалася лише з кількох документів, і порівняти її з багатотомною норматив-ною базою перехідного періоду, – коментарі будуть зайві. Адже приватизація і націоналізація – це два полярно проти-лежні процеси. Чому ж тоді така різниця в обсязі законо-давчих актів?

Державні контролюючі органи, які зобов’язані були контро-лювати хід приватизації, не виконали своєї функції. Які ж причини такої бездіяльності? Адже сферу торгівлі контролювали 22 інстанції. Були випадки, коли люди непритомніли під час пере-вірок і навіть умирали, накладаючи на себе руки. Якби такими методами здійснювався контроль за приватизацією, то чи були б допущені такі порушення? А може все, що стосувалося прива-тизації, спеціально перебувало поза контролем?

Верховна Рада ліберально і дуже поблажливо підійшла до оцінки жахливої ситуації щодо роздержавлення. Прикладом того є Постанова ВР від 24 червня 1993 року «Про виконання Дер-жавної програми приватизації майна державних підприємств на 1992 рік та роботу Фонду державного майна України», де в пункті

1 було використано формулювання часів «застою»: «Визнати

недостатньою роботу Кабінету Міністрів та Фонду державного майна». Злочин перед народом отримав делікатну оцінку «недостатня робота». Занадто багато зацікавлених осіб було тоді

в залі Верховної Ради. Що означає «недостатня робота»? Чи під-падають дії, визначені терміном «недостатня робота», під статті Кримінального кодексу, і чи була порушена хоча б одна кримі-нальна справа з цього приводу?

Суди переповнені дріб’язковими справами, а серйозні зло-вживання у судах не розглядають. У судах м. Львова назбиралося багато справ, пов’язаних із порушеннями з боку громадян при оформленні субсидій. А держава в особі її уповноважених органів та їхніх керівників, порушуючи права громадян, не бере за це на себе ніякої відповідальності. Очевидно, силовим структурам, судам не доводяться плани на розслідування та ведення таких справ.

Виходячи із вищезазначеного, держава повинна добровільно повернути кожному громадянину втрачений капітал, а винні у злочинах мають відповідати згідно із законом.

Проблема можливості повернення державою боргів кожному громадянину не повинна нас хвилювати. Це лише проблема самої влади. Контролюючі органи чудово знають, хто і скільки при-власнив, де заховав та як повернути вкрадене. І якщо відповідним структурам не заважати, вони успішно впораються з таким завданням. У них для того є достатньо фаховий рівень і досвід.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДОХОДИ ГРОМАДЯНИНА І БОРГИ ДЕРЖАВИ ПЕРЕД НИМ

Згідно з законодавством України кожен громадянин пови-нен заповнити та подати в податкову адміністрацію декларацію.

У цьому документі, крім одержаних доходів, якщо такі є, слід заз-начити кошти, які держава винна і зобов’язана повернути кож-ному громадянинові. Цими коштами є:

1. Майно, що не було передане внаслідок роздержавлення за майнові приватизаційні сертифікати (еквівалентна вартість 54 тис. доларів США кожному громадянину).

2. Сума заощаджень в Ощадбанку (відповідно до розрахун-ку, поданого в частині I).

3. Збитки від інфляції, що їх зазнав кожен громадянин (у се-редньому 10 тис. доларів США на кожну людину).

Рекомендується заповнювати Декларацію з боргів держави письмово в 2-х примірниках . Один примірник подати в подат-кову адміністрацію (особисто або рекомендованим листом), а дру-гий залишити в себе з відміткою податкового органу про її одер-жання, або з квитанцією та повідомленням про вручення адре-сату. При відмові у прийомі Декларації необхідно звертатися в суд зі скаргою на державного службовця, який порушив Ваше право громадянина. Декларацію треба використовувати для влас-ного соціально-економічного захисту, зокрема при платі за квар-тиру та комунальні послуги (особливо коли є борги перед відпо-відними службами), вимагати від державних органів проводи-ти взаємозалік при сплаті податків, інше; вимагати від держави повернення боргу.

Це повинна зробити кожна ошукана людина, адже влада у своїй злочинності не знає меж. Викравши майно, заощадження, забравши в людини місце роботи, держава вже приготувала про-ект закону, згідно з яким сім’ї, що не внесли квартирну плату, можуть позбутися житла. Держава взяла курс на перетворення значної кількості громадян з потенційного власника (1992р.) на потенційного «бомжа» (2002р.). І це при тому, що держава вин-на у створенні таких складних умов існування людей та має значні фінансові борги перед народом.

Постає питання, чому влада не захищала наш капітал? Адже ми також хотіли бути захищеними, хотіли бути влас-никами. Ми могли і хотіли працювати. Ми ж за соціалізму працювали за 10 копійок від заробленого рубля, за подяку, Похвальну грамоту. Будучи власниками, ми б ще краще, продуктивніше працювали, якби нам не заважали. Напро-шується висновок, що влада є антинародною, чужою і не-рідною, ворожою до власного народу.

ЗЕМЛЯ

Ще у «Велесовій книзі» сказано: «Тримайтеся, браття наші, плем’я за плем’я, рід за рід і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим…». Тому коли ми чуємо, що землю будуть продавати інвестору, зразу виникає запитання: «Чию зем-лю ви продаєте? Це ваша земля? У кого і коли ви її купили, щоб продавати? Чи спитали ви дозволу у справжнього власника землі? Чи спитали ви дозволу в етнічних українців, насиль-но депортованих зі своїх рідних і власних земель? Чи прово-дили ви референдум з цього питання? Чи погодився народ на продаж своєї землі? Згадайте 1917-й рік, колективізацію, націо-налізацію. «Землю – селянам, фабрики і заводи – робітникам!». Обдурили в 1917-му і вдруге повторюєте. Тепер землю, продану чужинцеві, не буде сенсу охороняти. Кого ж буде охороняти армія? Хіба що майно олігархів і інвесторів. Армія та спецпідрозділи охоро-нятимуть чужий капітал при загостренні «боротьби праці і капіталу», а не власний народ.

Виникне тоді запитання, куди подіти пісні про нашу зем-лю? Куди подіти нашу історію про оборону нашої святої землі, зрошеної кров’ю наших предків. Куди сховаєте свої очі перед нащадками? Згадайте Т.Шевченка: «А ви дивилися й мовчали і мовчки чухали чуби, німі і подлії раби. Раби, вас мало били!?»

У Римській імперії найнадійнішими захисниками були вої-ни – власники землі. Бо який сенс захищати чужу землю. Тому й не дивно, що в Україні, де відірвали людину від землі, позбавили

її права бути власником, є охочі йти воювати найманцями на чужі землі, допомагати чужинцям нищити корінне населення. Краще було б відстоювати свою землю, свої права, свою власність і не дозволяти творити наругу над своїм народом.

Наша земля не товар! Це Богом дана нам наша свята земля!

ІПОТЕЧНИЙ КРЕДИТ, ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА,

ОРЕНДНА ПЛАТА

Варто відзначити таке. Іпотечні кредити, котрі держава буде надавати селянам, пограбованим за «нормами» перехідного періоду, повинні надаватися під такі відсотки, які застосовуються

у державах європейської спільноти. Земля, котру банки будуть брати під заставу, повинна також оцінюватися ними за світовими цінами. Тільки за таких умов селяни можуть брати кредити та забезпечувати собі рентабельну роботу. За інших умов відбудеться пограбування селян банками. А ще правильніше буде не просити кредити, а вимагати та забрати в держави своє: заощадження, компенсацію за приватизаційний сертифікат, за втрати від інфля-ції та інше. Створити власні кредитні спілки і не залежати від банків, які мають за основну мету забрати за безцінь у селян землю наданими кредитами та зробити їх кріпаками.

Земля – велика цінність нашого народу. Земельна рента, так само, як і капіталовіддача, є білою плямою у податковому законодавстві України. Вона повинна нараховуватися селянам, які володіють землею, відповідно до законів ринкової економіки,

а саме: ціну 1-го гектара землі (за ринковими, світовими цінами) необхідно помножити на кредитну ставку банку і розділити на 100. А зараз селянам замість земельної ренти платять орендну плату, яка порівняно з тим, що належиться заплатити, фактично є мізерна. Це питання потребує поглиб-леного вивчення та законодавчого висвітлення.

Свою продукцію селяни повинні продавати також за світо-вими цінами, оскільки енерґоносії, добрива, насіннєвий матері-ал вони вже давно купують за ринковими цінами. Наприклад, можна порівняти ціну літра молока та бензину. Якщо до 1990 року за 1 літр молока можна було купити приблизно 4 літри бензину, то під час перехідного періоду за 1 літру бензину треба було віддати 4 літри молока. Пляшка мінеральної води також дорожча від пляшки молока при невідповідних витратах на виробництво одиниці продукції.

Селяни змушені здавати землю в оренду, оскільки вони не спроможні вносити відповідний матеріальний вклад у свою справу, бо були пограбовані протягом десятиліть за нормами соц-іалізму, а потім за нормами 10-річного перехідного періоду. Сіль-ськогосподарський виробник у перехідний період не був захи-щений державою від зарубіжної конкуренції. Влада дозволяла ввозити у країну сільськогосподарську продукцію (картоплю, моркву, цибулю, яблука та інше), яку в достатній кількості вироб-ляв наш селянин. Такі дії влади дискримінували, а не захищали вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника. Отже,

останні 10 років були періодом, коли ґарантії соціалізму вже не діяли, а важелі ринкової економіки ще не діяли. Щоб

ринкова економіка запрацювала на селі, треба було повернути селянам їх власний капітал (землю, заощадження, інше) для його подальшого використання як стартового, створити сприятливі умови для розвитку ринкових відносин.

ПЛАНОВА СИСТЕМА СОЦІАЛІЗМУ

Нас учили, що соціалізм є проґресивнішим порівняно з капі-талізмом cуспільним ладом і має багато переваг над ним. Однією

з перших і основних переваг соціалізму було планове ведення народного господарства, що визначало шлях економічного розвитку, минаючи диспропорції та катаклізми. Водночас ідеологи капіта-лізму вважали соціалізм «шляхом до рабства». Стає необхідним встановити, що саме визначало рабське походження соціалізму. Очевидно, що висока норма експлуатації людини була основним, що визначало рабську структуру соціалізму. Аналіз планової систе-ми за соціалізму (оскільки ця норма була закладена саме тут), а також фактично пройдений шлях дають можливість відзначити, що основними критеріями «шляху до рабства» були недоліки пла-нової системи, але не планова система загалом. Основні недоліки:

1. Темпи росту продуктивності праці постійно перевищу-вали темпи росту заробітної платні, що тягнуло за собою постій-не зростання норми експлуатації людини праці.

2. Планування здійснювалося з наростаючим підсумком праці щодо фактичного виконання попереднього періоду.

3. Силовий, насильницький характер планової системи. Перші два недоліки планової системи я зрозуміла, ще навча-

ючись у технікумі, коли вивчала економіку. Це питання я поста-вила перед викладачем і сказала, що таке планування – єабсурд

і нісенітниця і довела це арифметичними підрахунками, але це було сприйнято з острахом , і мені порекомендували замовкнути. За такі запитання можна було дістати гірше скерування при розподілі, що мені, зрештою, й дісталося. Якщо я, будучи ще підлітком, розуміла ці недоліки планової системи, то невже їх не розуміли наші керівники, які робили «перебудову» суспільства?

При переході від соціалістичного ладу до нового, проґресив-нішого, демократичного, треба було насамперед виявити, проаналізувати й усунути недоліки попереднього ладу, не руйну-ючи саму планову систему загалом. Її треба було коригувати відповідно до змін форми власності згідно з ухваленими вже законами, а не спотворювати ці закони підзаконними актами. На мою думку, найстрашнішою «помилкою» було невиконання у 1992 році всіх законів щодо роздержавлення (приватизації) та розтягнення цього процесу на 10 років.

Викладаючи основи економіки, політології у вузах та середніх спеціальних навчальних закладах, треба через порівняння висвітлювати переваги і недоліки трьох систем: капіталістичного, соціалістичного та сучасного ладу. Тоді буде видно, що ми буду-ємо. Тоді не буде виникати питання у Президента та можновлад-ців: «Що ми будуємо?». Кожна освічена людина зможе зрозуміти, у чому переваги сучасного ладу над попереднім. Адже ми перехо-димо цивілізовано, нереволюційним шляхом, значить будуємо щось порівняно краще. Але чи все справді так? Зрозуміти це можна, тільки порівнюючи. Все пізнається у порівнянні. А якщо суспільний лад, який ми будуємо, є не кращим, а гіршим за попередній, то виникає логічне запитання: для чого було пере-будовувати краще на відносно гірше? Хіба для того, щоб загальнонародну власність перетворити у власність олігархів

та інвесторів, народ – у потенційного «бомжа», а зарплату та пенсії знизити в 10 разів?!

Народу держави нав’язується думка, що скрізь у світі є бідні

і багаті, а не тільки в нас. Але ми – не всі інші. Ми – держава, що не мала аналогів. Ми йшли від залпу «Аврори» до перебудови через тортури не для того, щоб створити знову два табори – бага-тих та бідних, а для того, щоб збудувати справедливе суспіль-ство рівних людей. Тому з попереднього ладу до нового я хочу переходити на рівних з усіма іншими громадянами стартових умовах так як ухвалено законами України.

А також поговорюють, що другий мільйон я заробив чесно. Але не кажуть, замовчуючи, що буде з другим мільйоном, якщо слідство доведе, що перший мільйон є крадений!

Деприватизація та експропріація експропріаторів …облік і контроль

За соціалізму нас учили, що облік та контроль – ось головне, що потрібно для правильного функціонування першої фази комуністичного суспільства. Оскільки в нашій країні здійснюється побудова нового суспільства, то згадані слова залишаються акту-альними й тепер. Очевидно, «будівничі» нашої держави добре знають зміст робіт «класиків», переваги і недоліки двох систем.

Отже, узявши з двох систем – капіталізму та соціалізму – щонайгірше, збудували безладдя з драконівськими нормами експлуатації людини, яке назвали перехідним періодом.

Інакше бути й не могло, бо їхньою колискою, годувальницею та вихователем була Комуністична партія. Але чомусь на перехід-ному етапі було взято на озброєння саме те, що характеризувало капіталістичну та соціалістичну системи не з кращого боку. Зокре-ма, інфляція, безробіття, експлуатація людини людиною, диспро-порція між виробництвом, споживанням та нагромадженням, олігархізм; теорію Мальтуса та багато інших ознак капіталізму. Придумали «додану вартість», перекрутивши відому теорію додаткової вартості, і застосували її для оподаткування, ще не

маючи економічної основи, приватної власності. Тому сталося так, як і в 1917 році: комусь – капітал, а нам – теорія «Капітал». Історія повторюється (1997р.): інвестору - капітал, а нам приватизаційні сертифікати. Внаслідок такого перерозподілу власності держави, ми: «маємо те, що маємо», або «кто был никем, тот стал всем».

ГРОШОВА СИСТЕМА В УКРАЇНІ

У наслідок виходу України з СРСР виникла необхідність виходу з рубльової зони. У 1992 році була випущена нова націо-

нальна валюта – гривня. Але в обіг вона не була введена. Тим часом уряд застосовує перехідну валюту: купонокарбованець, який був в обігу держави до 1996 року. Для друкування цих грошей держава витратила значні кошти. Офіційною мотивацією її вве-дення була передбачувана інфляція. Вона планувалась урядом та фінансовими колами заздалегідь для розорення підприємств та громадян держави. Період 1992 – 1995 років характеризувався найвищим ступенем інфляції, спадом виробництва, зниженням рівня заробітної платні, зростанням безробіття та зубожінням населення. Інфляція стала потужним каналом для перепомпування грошей, їх перерозподілу та концентрації капіталу.

Для введення в обіг національної валюти – гривні – у 1996

році державі було мало привласнених заощаджень трудящих, доходів, отриманих від інфляції, завищених ставок податків. Вона ще й по півроку і більше не видавала зарплати та пенсій, які були на той час у десятки разів нижчими проти 1990 року.

Отже, введення гривні і приватизаційних сертифікатів із запізненням на чотири роки, були чітко спланованими діями всіх гілок влади, спрямованих на свідоме пограбування народу.

Уявіть собі рівень економічного, соціального, духовного життя наших громадян, якби в 1992 році відповідно до законів України, кожен громадянин одержав належне йому майно та заощадження, не втратив роботу, не зазнав таких значних матеріальних втрат. Кожен працював би, отримував дивіденди

багатів і сплачував податки з реального свого доходу. Левова частка надходила б у вигляді податку у місцевий бюджет. Кожному нараховувалась би капіталовіддача (амортвідрахування) на повне відновлення і капітальний ремонт (і навіщо нам той інвестор разом з його секонд хламом). Ми б самі відновили свої підпри-ємства, а не чекали що прийде економічна інтервенція з заходу чи сходу використовувати наших громадян робити собі казкові прибутки збагачуватись, а нас розорювати і знищувати.

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК

Протягом 10 років перехідного періоду застосовувався бухгалтерський облік планової економіки, в якому не врахову-валися приватна форма власності, капітал та інфляція, оскільки ці ознаки були характерними для ринкової економіки, унаслідок чого підприємства зазнавали великих збитків від інфляції, через те, що не відображали цих втрат у бухгалтерському обліку, а отже, не отримували компенсацій з бюджету. Також не нараховувалась капіталовіддача і неповноцінно визначалась вартість дивідендів. Це завдавало збитків не тільки підприємцям, а й громадянам. Суми цих втрат привласнювалися певними особами, які розбагатіли. У перехідному періоді бухгалтерський облік планової економіки був цілком прийнятний за умови внесення у нього статей: витрати обігу на інфляцію, капіталовіддача та дивіденди.

У той же час у колуарах Верховної Ради декілька років гуляє проект закону про бухгалтерський облік та звітність за міжнарод-ними стандартами. Цілком ймовірно, що затягування з ухвале-нням згаданого закону було комусь вигідно. Але такий закон треба було ухвалювати ще в 1992 році одночасно із запровадженням курсу долара. Не завадило б запозичити ще й американський подат-ковий кодекс. І не треба Верховній Раді зазнавати таких значних мук з цього приводу – 10 років ухвалювати власний Податковий кодекс. Очевидно, що такий закон та Податковий кодекс будуть ухвалені заради інвестора, бо для нього потрібні прозора по-даткова політика, міжнародні стандарти, скасування ПДВ та ін...

ІДЕОЛОГІЯ

Ідеологію перехідного періоду формували церкви, роз’єднані на ворогуючі конфесії, численні секти, телебачення, радіо, друко-вані засоби масової інформації і влада. Все це не сприяло духовному й економічному росту нації.

Уже з 1990 – 91 рр. застосовуються різні методи зомбування народу. Один з них – телебачення, яке було виключно спрямо-ване на те, щоб провести в життя (у народ) певні ідеали.

Наприклад, кінофільми «Багаті теж плачуть», «Рабиня Ізаура». Народ дивився та й думав: якщо багаті плачуть, то навіщо багатіти, – та й не багатіли. А коли побачили, як гарно живе рабиня Ізаура, то відразу всім захотілося бути подібними на неї. Так і сталося – маємо багато Ізаур, а багаті щось не дуже плачуть, живуть гарно, розкішно, упевнені в завтрашньому дні, забезпечені і т.д. Я тоді також переглянула декілька серій тих фільмів і зрозуміла, що тут щось не те. Та й тоді в церквах говорили, що телебачення якесь дуже специфічне. І це насторожувало людину. А от декілька серій кінофільму «Ніхто, крім тебе» дали можливість мені зрозуміти, що треба братися серйозно за роботу, бо ніхто, окрім мене, того для мене не зробить. Я зрозуміла, що треба діяти за принципом: «Допоможи собі сам». Телебачення заполонили безліч бездарних неморальних передач (бойовики, брутальний секс), які не мають виховного, конструктивного, регенеруючого впливу на народ, на молодь, а навпаки, призводять до деградації, деморалізації, руйнації суспільства, тобто його матеріального, духовного і фізичного знищення. І це телебачення, створене на кошти, відібрані в народу, спрямоване йому ж на шкоду. Представники влади, які били себе

у груди так, що ледь грудну клітку не проломили (коли йшли до влади), давали багато гарних обіцянок, але відразу ж забували про них, прийшовши до влади. У кожного з них з’являлись свої проблеми, а своя сорочка завжди ближче до тіла.

Є «народні обранці», які 2–3 періоди перебували в законо-давчому органі, своєю бездіяльністю довели державу та народ України до руйнації, зубожіння і деградації. Вони знову рвуться до влади, щоб сховатися за статусом недоторканості, вирішувати

свої справи і лицемірно вдавати із себе захисників інтересів виборців.

Я вважаю, що на депутатів, які пробули при владі 2 – 3 періоди, разом з виконавчою владою лягає повна відпові-дальність за такий катастрофічний стан у державі, і вони не мають морального і юридичного права ще раз балотуватися у законодавчий орган України.

Особистий приклад поневірянь... У судах теж...

Як же захищала влада наш капітал,

починаючи з 1992 року.

(мій особистий приклад)

Мій шлях до ринку був увінчаний терном. Усе почалося з дев’яностих років. Колектив, який я очолювала, перейшов на оренду відповідно до Закону СРСР «Про оренду…» від 23 листо-пада 1989 року. Згідно із згаданим законом, працівники, узявши

в оренду оборотні й основні фонди, повинні були зареєстру-ватися як окрема юридична особа і діяти самостійно. Але, корис-туючись нашим незнанням законів, органи влади не зареєстру-вали наш колектив, і ми залишилися у структурі своєї вищестоящої організації аж до 1993 року.

За період діяльності як орендного колективу без реєстрації юридичної особи ми зазнали чималих збитків. Напрацьовані прибутки перебували в розпорядженні вищестоящої організації і не використовувалися для потреб колективу. У першому півріччі 1992 року нами були викуплені основні засоби (обладнання магазину) за власні кошти та за значно завищеними цінами. Коштами орендного колективу ми скористатися не могли, бо вони були «наверху». Для прикладу: холодильна камера, що була привезена та встановлена польськими спеціалістами, коштувала понад 20 тисяч крб. (1989р.). Така ж холодильна камера вітчиз-няного виробництва мала балансову вартість 200 крб. Обладна-ння закуповували за бартером, що сприяло вихолощенню нашого ринку, збільшенню нереалізованого попиту населення, створенню

значного дефіциту товарних запасів. Очевидно, за таким же принципом проводилась закупівля касових апаратів та іншого обладнання. Таким способом нашими керівниками здійсню-валась зовнішньоекономічна діяльність.

Уже з 1992 року в країні починаються та розгортаються процеси розорення підприємств.

Реєстрація нашої організації орендарів відбулася з великим запізненням та після значних зусиль – лише 22.07.1993 року. Унаслідок того ми не змогли скористатися своїми економічними можливостями, які давали змогу успішно працювати та розши-рювати сфери своєї діяльності. До 1992 року ми мали фінансові можливості для придбання усього необхідного обладнання, маючи на меті розширення своєї діяльності, але через наш юри-дичний статус ми не могли їх зареєструвати як свою колективну власність. Ми, вкладаючи свої власні кошти, не ставали власниками придбаного майна, бо воно належало вищестоящій організації. Були втрачені фінансові можливості і час.

Реєстрація колективу як організації орендарів, незважаючи на заперечення з боку керівників відомства, відбулася. Після того, за рекомендацією місцевої влади ми приступили до реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю. На цьому етапі також відбувалися цікаві речі. Так, наприклад, сформувавши в серпні 1993 року статутний фонд, ми зобов’язані були внести його на окремий банківський рахунок і подати документи для реєстрації. Користуватися цими грішми нам було заборонено. Ними користу-вався банк, а місцева влада затягувала реєстрацію. Кошти статутного фонду на час його формування дорівнювали величині власних оборотних коштів колективу. Реєстрація здійснювалась реєстраційним відділом міської ради протягом восьми місяців замість одного, унаслідок чого інфляція знецінила кошти статут-ного фонду і нас зобов’язали знову його формувати, але вже за новими розцінками та переоформляти нотаріальну установчу угоду. Статутний фонд був удруге сформований у лютому 1994 року, а Товариство з обмеженою відповідальністю було зареєстро-вано у квітні того самого року. Поки товариство почало свою

діяльність, то і другий сттутний фонд знецінився. У теперішніх цінах перший статутний фонд, який залишився в банку і котрим банк користувався весь час, дорівнює одній гривні, а другий – 375 гривням, що порівняно з потребами у власних обігових коштах є нічим. Це була одна із статей незаконних доходів банку. Вищезазначене ще раз засвідчує узгоджену діяльність влад-

них структур та банків, спрямовану на розорення трудових колективів.

Слід підкреслити, що період 1993 – 1994 років був періодом найвищої гіперінфляції (див. табл. Офіційний курс долара США до грошової одиниці України), яка знецінила не тільки статутний фонд, а й усі наші активи. Ми втратили, а хтось знайшов. А хто ж знайшов? Нині вже відомо, хто знайшов.

У січні 1995 року нами була подана заява в міське представ-ництво Фонду державного майна на приватизацію приміщення згідно з чинними законами. Процес приватизації тривав 10 місяців. При тому чиновниками представництва було порушено приблизно 40 різних статей, чинних на той час законів, які стосувалися про-цесу приватизації. Так, оцінку ще державного приміщення було проведено комерційною організацією, унаслідок чого його вартість стала в десять разів вища порівняно з оцінкою відповідного державного органу (БТІ). Згідно з оцінкою нашому колективу дове-лося внести суму грошей, що прирівнювалась нашому 55-річному прибутку. Цей факт послужив причиною мого позову до представ-ництва Фонду державного майна, і судова справа тягнеться до сьогоднішнього дня. Очевидно, порушуючи закони, представники виконавчої влади добре знали, що їхні дії, спрямовані на обман народу, будуть безкарними. Судова влада всіх рівнів, розглядаючи мої справи впродовж чотирьох років, не прийняла жодної ухвали щодо усунення порушень. Вона також не застосувала ніяких заходів впливу для недопущення виконавчою владою порушень законів про роздержавлення, хоча на неї покладено такий обов’язок відповідно до ст.235 ЦПК, Постанови Пленумів Верховного суду від 29.06.84р. № 4, від 03.12.97р. № 13 та інших. Суд зобов’язаний був це зробити. І лише судом було винесено одну ухвалу органам

виконавчої влади щодо заборони звільнення громадян від сплати державного мита. Оскільки я була цілком звільнена від сплати державного мита терміном на один фінансовий рік і за цей період подала п’ять судових позовів, суду це не сподобалося. І як результат того, була винесена ухвала, згідно з якою Львівська міська рада перестала звільняти від сплати державного мита навіть пенсіонерів. Виходячи з вищевказаного, напрошується висновок, що судова та виконавча влада працюють злагоджено, коли треба не полегшити,

а обтяжити життя громадян. Феміда або сліпа і глуха, або просто не хоче ні бачити, ні чути.

Тому в усіх злочинах, заподіяних мені виконавчою владою, я звинувачую також судову владу. Наші права залишилися незахи-

щеними. Ми занадто дорого заплатили і тепер платимо за по-життєвий статус суддів.

За оцінкою міжнародних експертів до 80 відсотків засудже-них, які відбувають покарання у тюрмах України, можна було вжити інших заходів виховного впливу, не позбавляючи їх волі за незначимістю порушень. А ці вироки винесли наші судді, не чужі. Вони повинні були і могли впливати на поліпшення кримі-ногенної ситуації у державі. Водночас значні, тяжкі злочини не знаходять своєї справедливої судової оцінки, або ці справи про-сто не доходять до суду.

Ви, панове судді, судили нас жорстоко і несправедливо за законами, котрі є «як дишло», і за законами, які «не працюють». Певна річ, що за таке судочинство за визначеними законами вас не покарають. «Ворон ворону око не виклює», – каже народна приказка. Але не забувайте, що існують й інші закони, вищі кар-мічні. Вони не є, «як дишло», вони жорстокі, але справедливі і неодмінно спрацюють. «Бог боргує, але не дарує».

Я п’ятий рік ходжу, оббиваю пороги суду, шукаючи захисту своїх прав. Протягом цього часу я зіткнулася з великим право-вим ніґілізмом, беззаконням, приниженням людської гідності, що панує на всіх рівнях судової влади.

Тому я вважаю, що мої надії остаточно, але не безповоротно розтоптала судова влада, яка викреслила мені з життя 5 років.

Правда, не хочеться вірити, невже такій великій кількості суддів не вистачило мужності, мудрості, розуму, патріотизму, людяності, щоб усім разом сказати: Досить! Що ми робимо? Треба зупинити це безладдя! Це в наших силах!

ВИСНОВКИ

У цій праці висвітлено схему обкрадання народу України після розпаду імперії зла, якою був СРСР. Подібно, за такою типовою схемою, есенґейські (СНГ) уряди всіх інших постімперських країн дурили свої есенґойські народи.

Період первинного нагромадження капіталу в Україні мав відкритий кримінальний характер. Він відбувався через невиконання ключових законів і грубе порушення прав людини. Уряд розтягнув на 10 років приватизацію, що дало змогу владі поповнювати бюджет нетиповим способом: продавати народ-ну власність, розгорнути гіперінфляцію, сприяти невиправда-ним доходам банків, впровадити кримінальний (у ставленні до народу і держави) податок на додану вартість, викрасти заощад-ження людей, проводити невигідну державі зовнішньоекономі-чну діяльність, затримати на 4 роки запровадження власної на-ціональної валюти – гривні, та інше.

Водночас уряд та законодавча влада не сприяли розвитку власного виробництва, збільшенню його рентабельності та кількості робочих місць, розвиткові науки, освіти, культури; зміцненню обороноздатності держави.

За десятиліття перехідного періоду народ України втратив (за наймінімальнішими розрахунками на одну людину):

1. Майна – на 54 тис. доларів.

2. Заощадження – 1 крб. = 16 грн.

3. Втрати від інфляції – 10 тис. доларів.

4. Капіталовіддачу – мінімально 5 відсотків річних від суми капіталу в 54 тис. доларів.

5. Дивіденди – залежно від галузі, виду діяльності (може виз-начити експертиза).

6. Роботу.

7. Право на охорону здоров’я, освіту, повноцінний відпо-чинок та інше.

8. Страхові суми (страхування дітей, страхування життя, страхувння майна).

Аналіз перехідного періоду призводить до виникнення низ-ки запитань. А саме: чи були б переповнені тюрми та колонії такою кількістю молодих людей та ще переважно хворих на ту-беркульоз? Для того досить провести анкетування в тюрмах: чи були б ви тут, якби в 1992 р. вам дали капітал у сумі 54 тисячі доларів, не вкрали заощадження, не позбавили роботи та ін.?

Чи з’явилась би така кількість жебраків на вулицях міст і містечок?

Чи впала б так різко народжуваність і зросла смертність? Чи набула б масового характеру еміґрація, заробітчанство

за кордоном?

Якби у громадян не викрали заощадження, майно за привати-заційні сертифікати; не було б збитків від гіперінфляції, повністю виплачувались би заробітна платня, пенсії, дивіденди та інше?!

Звичайно, якби контролюючі органи належним чином ви-конували свою роботу: контролювали виконання законів, хід ре-форм; доводили до суду кримінальні справи з оцінкою , де гривні вказуються з багатьма нулями, а суд виносив заслужені вироки, то ми тепер не мали б таких жахливих умов існування.

Це справді 10 років, які потрясли світ!

А 10 років – це не 10 днів.

Перехід до ринку в Україні не відбувся, оскільки народ не отримав свій стартовий капітал. Державі необхідно викрити всі недоліки, визначити та усунути причини їх виникнення, добро-

вільно повернути кожному громадянину втрачений капітал;

встановити осіб, винних за такий катастрофічний стан речей у державі і притягнути їх до відповідальності згідно з законами. Без того не може бути й мови про побудову Української держави. Часто чуємо від людей, які не розуміють теперішньої ситуації:

«А що нам дала незалежна Україна?». Ніхто нічого нікому не дає.

У нас усе було в суспільних фондах споживання, у загальнона-родній власності, тільки його в нас забрали, відчужили унаслі-док порушення та невиконання законів, псевдоприватизацією та іншим. Але до того ми допустили самі. Своєю байдужістю, боягузством, незгуртованістю, незнанням законів та невмінням відстоювати свої права. Своє треба вміти відстоювати. Треба вчити закони, підвищувати свій освітній, професіональний, інте-лектуальний, духовний, фізичний рівень. Треба обирати свій парламент та уряд і вимагати від них працювати задля народу та Української держави і вимагати звіту влади про свою діяльність і реформи судової влади.

Життя – це постійна боротьба. «Хто визволиться сам, – той вільний буде. Хто визволить кого – у неволю візьме (Леся Українка).

«Борітеся – поборете…»

(Тарас Шевченко).

Післяслово

Наше суспільство протягом 70-ти років будувало соціалізм – першу фазу комуністичного суспільства (common – примітивний, спільний), тобто фазу примітивного розвитку, і, очевидно, мало на меті сформувати нове суспільство, в якому був намір зробити людину також примітивною.

Соціалізм став ладом, провідною ідеологією якого була релі-гія атеїзм – «віра в безбожжя». Держави з такою ідеологією форму-ють найжорстокішу владу, де народ є найбільшою жертвою. Цей лад виховав людей, які неспроможні себе захищати та змушені змирилися зі своїм приниженим становищем.

Пройшовши через тортури 70-річного «будівництва», ми нічого доброго не збудували. І це не дивно, бо «без Бога – ні до порога».

Нам у спадок залишилась судова влада, породжена тоталі-тарним режимом, яка не здатна здійснювати правосуддя.

На сьогоднішній день, вийшовши із соціалізму, де проводив-ся грандіозний експеримент над народом, ми вступили в інший експеримент, який уже триває 10 років і має назву «перехідного періоду». Народ став тут ще більшою жертвою, ніж за соціалізму. Майже за сторіччя ми не тільки не просунулися вперед, а навіть опинилися відкинутими далеко назад.

Унаслідок цих експериментів ми «маємо те, що маємо». І навіть ніхто не питає, а що ж ми маємо, чи саме те влада хотіла нам збудувати, чи щось інше, але в неї просто нічого не вийшло? І чи влада-невдаха збирається за це нести відповідальність?

На сьогодні ми так і залишилися нацією без національної державницької ідеології. Поділ громадян на багато партій, в яких українськими є хіба що назви, на велику кількість ворогуючих кон-фесій не може забезпечити народу шлях до досконалішого та дос-тойнішого життя. Це є однією з основних причин економічної, духовної та політичної кризи в Україні.

Очевидно, доцільно створити одну партію з національ-ною державною ідеологією для титульної нації та партії для національних меншин і жити згідно з ухваленими законами. У

такому разі не стоятиме питання державної мови, бо нею одно-значно буде мова титульної нації.

10-річний перехідний період має багато аналогій із 1930-ми роками (податкова політика, голодомор та інше). Його мож-на також порівняти і за проведенням переписів населення у 1937 та 2001 роках. Протягом 70 років побудови комунізму, кожних 50 із 100 знищених інтелігентів, в цілому по Союзі були етнічні ук-раїнці. Яка нація в світі витримала б такий геноцид? Масова ем-іґрація, заробітчанство, від’ємні демографічні показники протя-гом останніх років спонукають скептично сприймати попередні результати перепису 2001 року.

Дослідження продовжувались у зв’язку з сенсаційною зна-хідкою. Директор ЦДАЖР В.В.Цаплін знайшов лист І.А.Краве-ля до Сталіна і Молотова під заголовком «Про попередні підсумки Всесоюзного перепису населення» (Вопросы истории, 1989). Лист датований 14 березня 1937 року. І.А.Кравель був началь-ником ЦУНГО (Центрального Управління народногосподар-ського обліку), нагороджений орденом Леніна за зразково про-ведений перепис, а потім заарештований і розстріляний. У листі говориться, що дані перепису 1937 р. скориговані і відрізняють-ся від істинних. На Україну припало 27 відсотків фальсифікаторсь-кої поправки, що дорівнює 6.5 млн. осіб1 .

Залишається ще не дослідженими багато питань, пов’яза-них із «перехідним періодом». Я буду продовжувати працювати над їх вивченням, якщо на це буде Вища Воля, бо не маю у своє-му розпорядженні ні фондів, ні інститутів з їх науковим та інфор-маційним потенціалом, оргтехнікою.

Усе можна легко побачити та зрозуміти досліджуючи об’єк-ти та розглядаючи питання через призму інтересів людини, зва-жаючи на те, що вона є найвищою цінністю суспільства. В цьо-му контексті можна постійно змінювати все на краще.

1 (Служинська З. Рід людський в Україні. – Львів: Медінститут,

1997. – с).

1991 рік. Україна! Великі надії, сподівання. Здобули без крові, не підозрювали, що влада не хотіла проливати кров такого тер-плячого народу. Цю кров потім пили з народу протягом 10-річчя в міру необхідності. Адже народ — хороший донор.

Американський доляр, чужинські радники, позички, кіно-фільми, касети. Ніхто не підозрював, що від тих порад і «подачок» ми станемо в 10 разів бідніші.

Більшість садочків позакривали, зате в них розмістилися «фірми», котрі торгують людьми (продають за кордон) як деше-вою робочою силою (остарбайтери); цінними паперами, котрі виміняли на приватизаційні сертифікати, скуплені за безцінь у народу всякими міняйлами та «кидайлами».

Приватизація, комерціалізація, патентизація, інвесторизація, капітуляція. А інфляція, сказати б, загранична чого варта! Все це деструктивні дії влади, спрямовані на знищення українського на-роду і руйнацію держави.

У 1996-97 роках, шукаючи на шпальтах газет і журналів американські або міжнародні стандарти бухгалтерського обліку,

я дуже часто замість них бачила публікації про одну відважну американську даму, яка через невдалі пригоди подала в суд на американського президента. В публікаціях описували всілякі подробиці і навіть зазначили суму позовних вимог. Мені ця сума дуже імпонувала.

Я так собі роздумувала, для чого нам описувати всі ці подро-биці, дрібнички. Краще б ви нам надрукували системи IAS-15, IAS-29, в яких навчили б нас, як відображати витрати обігу на інфляцію.

Розчарувавшись остаточно в телевізії і пресі, я почала вчити право і пішла до суду з позовом. Правда, позов не до президента, і зовсім з інших підстав, але сума позовних вимог майже як в американки.

П’ять років я справно ходжу в Галицький суд м.Львова, але марно. Я не передбачила той факт, що Галицький районний суд — це не американський суд присяжних, а я не американка, а галичанка. Я просто Ольга.

А вже щодо моїх пригод у Галицькому суді, то я вже опишу все це в подальших публікаціях. І буде це під рубрикою: «Приго-ди однієї галичанки в Галицькому суді» або «Права, за якими судитиметься малоросійський народ». Адже «брати-великоро-си» захопили 80% українського капіталу. Все шито-крито, ніхто нічого не говорив, не кричав: «русские идут», не казали, що «йдуть треті москалі»!

Якесь диво, «українське чудо» сталося, а це страшніше, ніж «русское чудо», яке ми пережили за соціалізму. Все це подібне на так звану «оптимістичну трагедію», або трагікомедію.

Щоб не плакати — я сміялась. Тому хоч смійтеся, як нема з кого, то хоча самі із себе. Ми це вміємо робити. А якщо ні се, ні те, — то йдіть до суду, як я. А не сподобаються вам судді, то кричіть: »Суддю на мило! Геть таку судову владу!». Що собі при-думали, те і кричіть. (Жарт) Тільки вашого. Ви на своїй землі маєте право навіть вигнати такий суд і суддів, які вам не подоба-ються. Але все треба робити цивілізовано, солідарно, усі разом! Привчайте суд служити Вам достойно, чесно, так як це робить суд присяжних в інших країнах.

10 років, які потрясли світ, відкинули Україну далеко вниз у переліку економічно розвинутих країн. Хоча за мудрого керів-ництва, при вагомому стартовому капіталі та потенціалі Украї-ни це могли бути роки, які без перебільшення можна було назва-ти Золотий вік в історії України. Але для того реформаторами повинні були б бути зовсім інші люди. Не злодії, паралітики, а патріоти-політики, особистості. Не інтернаціональні пірати, а національно свідомі люди, українці!

Шановний читачу! Прочитавши цю працю, не кажи: «Та що вдієш. Та то нічого не зробиш. Вони і так нічого не віддадуть». Якщо Ви так думаєте і кажете, якщо Ви будете мовчати, то по-вірте, що не віддадуть, а будуть продовжувати обкрадати. Бо хіба вони такими зусиллями протягом 10-ти років забирали, щоб за-раз просто так віддати? Чи може самі зупиняться, та ж немає межі! Адже є факти повернення народам втрат від тиранії і насильства (Німеччина, Австрія).

Але якщо Ви так думаєте, то не залишайте цю книжку на поличці, а віддайте її іншій людині. Хай прочитає і, можливо, візьметься за роботу. Людині, яка повірить, яка є особистістю, яка має людську гідність, яка наділена комплексом вищої вар-тості, яка буде захищати себе, скаже: «Якщо не тепер, то коли? Якщо не я, то хто це зробить за мене і для мене?»

Адже, якщо хтось і зробить за тебе, то повір, що не для тебе, а для себе!

Прочитавши цю працю в тебе, шановний читачу, виникне питання: Що робити? В такому разі читай спочатку і до кінця ще раз. І зрозумієш. А якщо не зрозумієш, тоді напиши свою працю, в якій скажеш, що робити!

Адже боротьба праці і кримінального капіталу – це основна першочергова справа кожного ошуканого.

Автор.

Частина ІІІ

ОФІЦІЙНИЙ КУРС НБУ ДОЛАРА США

ДО ГРОШОВОЇ ОДИНИЦІ УКРАЇНИ

Дата

Назва валюти

Офіційний курс

04.01.1992 р.

100 USD

55,49

28.05.1992 р.

100 USD

57,12

04.07.1992 р.

1 USD

134,80

29.08.1992 р.

1 USD

205,00

26.11.1992 р.

1 USD

652,68 –

час виходу ПКМУ №655

03.12.1992 р.

1 USD

600,48

10.12.1992 р.

1 USD

634,79

17.12.1992 р.

1 USD

641,71

24.12.1992 р.

1 USD

638,48

31.12.1992 р.

1 USD

637,71

10.12.1992 р.

1 USD

634,79

17.12.1992 р.

1USD

641,71

24.12.1992 р.

1USD

638,48

31.12.1992 р.

1 USD

637,71

01.01.1993 р.

1 USD

637,71

07.01.1993 р.

1 USD

641,55

14.01.1993 р.

1 USD

650,79

21.01.1993 р.

1 USD

777,75

28.01.1993 р.

1 USD

931,01

01.02.1993 р.

1 USD

937,57

11.02.1993 р.

1 USD

947,53

18.02.1993 р.

1 USD

971,82

25.02.1993 р.

1 USD

1036,22

04.03.1993 р.

1 USD

1233,10

11.03.1993 р.

1 USD

1238,45

18.03.1993 р.

1 USD

1897,00

25.03.1993 р.

1 USD

2100,00

29.03.1993 р.

1 USD

2180,00

01.04.1993 р.

1 USD

3000,00

05.04.1993 р.

1 USD

3006,00

07.04.1993 р.

1 USD

3007,00

09.04.1993 р.

1 USD

3002,00

16.04.1993 р.

1USD

3000,00

01.05.1993 р.

1USD

3000,00

Дата

Назва

Офіційний курс

валюти

14.05.1993 р.

1 USD

2999,00

01.06.1993 р.

1USD

3052,00

Пост. № 393 від 2.06.1993

04.06.1993 р.

1 USD

3300,00

11.06.1993 р.

1 USD

3980,00

18.06.1993 р.

1 USD

3978,00

25.06.1993 р.

1 USD

3980,00

09.07.1993 р.

1 USD

4201,00

16.07.1993 р.

1 USD

4501,00

30.07.1993 р.

1 USD

5760,00

01.08.1993 р.

1 USD

5760,00

06.08.1993 р.

1 USD

5970,00

Пост. № 671 від 30.08.93

24.11.1993 р.

1 USD

7090,00

01.12.1993 р.

1 USD

12600,00

Пост. № 974 від 2.12.1993

08.12.1993 р.

1 USD

12610,00

30.12.1993 р.

1 USD

12610,00

01.01.1994 р.

1 USD

12610,00

16.05.1994 р.

1 USD

13100,00

26.05.1994 р.

1USD

14100,00

28.05.1994 р.

1USD

15100,00

08.06.1994 р.

1 USD

16500,00

18.06.1994 р.

1USD

17500,00

01.07.1994 р.

1 USD

19500,00

02.07.1994 р.

1 USD

19500,00

13.08.1994 р.

1 USD

20500,00

01.09.1994 р.

1 USD

20500,00

03.09.1994 р.

1 USD

22000,00

10.09.1994 р.

1 USD

24000,00

17.09.1994 р.

1 USD

26000,00

24.09.1994 р.

1 USD

28000,00

01.10.1994 р.

1 USD

30000,00

08.10.1994 р.

1 USD

35000,00

15.10.1994 р.

1 USD

40000,00

22.10.1994 р.

1 USD

43000,00

31.10.1994 р.

1 USD

78600,00

Пост. № 720 від 20.10.94

05.11.1994 р.

1 USD

79800,00

12.11.1994 р.

1 USD

85100,00

19.11.1994 р.

1 USD

91200,00

24.11.1994 р.

1 USD

95600,00

25.11.1994 р.

1 USD

104200,00

30.11.1994 р.

1 USD

108600,00

Дата

Назва

Офіційний курс

валюти

02.12.1994 р.

1USD

110200,00

09.12.1994 р.

1USD

110000,00

14.12.1994 р.

1 USD

109800,00

23.12.1994 р.

1USD

107900,00

28.12.1994 р.

1 USD

104200,00

01.01.1995 р.

1 USD

104200,00

04.01.1995 р.

1 USD

104000,00

18.01.1995 р.

1 USD

106400,00

20.01.1995 р.

1 USD

110200,00

25.01.1995 р.

1 USD

117200,00

01.02.1995 р.

1 USD

117100,00

03.02.1995 р.

1 USD

116900,00

Пост. №102 від 8.02.1995

08.02.1995 р.

1 USD

118400,00

10.02.1995 р.

1 USD

119000,00

15.02.1995 р.

1 USD

122200,00

17.02.1995 р.

1 USD

122100,00

18.02.1995 р.

1 USD

123000,00

22.02.1995 р.

1 USD

126200,00

01.03.1995 р.

1 USD

127600,00

03.03.1995 р.

1 USD

128000,00

04.03.1995 р.

1 USD

128200,00

08.03.1995 р.

1 USD

129500,00

10.03.1995 р.

1 USD

131500,00

11.03.1995 р.

1USD

136000,00

15.03.1995 р.

1USD

136500,00

17.03.1995 р.

1 USD

137100,00

24.03.1995 р.

1USD

134000,00

25.03.1995 р.

1 USD

130400,00

31.03.1995 р.

1 USD

130100,00

07.04.1995 р.

1 USD

132900,00

04.05.1995 р.

1 USD

128600,00

03.06.1995 р.

1 USD

140200,00

18.07.1995 р.

1 USD

144100,00

10.08.1995 р.

1 USD

159900,00

06.09.1995 р.

1 USD

163000,00

14.10.1995 р.

1 USD

174900,00

01.11.1995 р.

1 USD

177200,00

10.11.1995 р.

1 USD

177800,00

14.12.1995 р.

1 USD

180000,00

01.05.1999 р.

100 USD

392,44 грн.

Державній податковій інспекції

Залізничного району м.Львова

КОПІЇ: ВАТ «Львівобленерго»

Львів, вул.Шевченка, 1

АТ «Львівгаз»

Львів, вул. Золота, 42

МКП «Львівводоканал»

Львів, вул.Зелена, 64

ЖЕК №300

Львів, вул.Бортнянського, 17

ВАТ «Укртелеком»

Львівська дирекція ЦОСПП

м.Львів, вул.Чупринки, 70

Львівська філія СП

Львів, вул.Дорошенка, 43

Яремків Ольги Михайлівни

З А Я В А

Відповідно до податкових декларацій, які ось уже п’ять років я щорічно подаю в органи державної податкової служби, на сьогоднішній день борг держави переді мною становить 521 300 гривень. Вказану суму повернути з державного бюджету є великою проблемою. Оскільки ніяких відповідей, за-перечень чи погоджень я за п’ять років не отримала, вважаю що вказана сума визнана уповноваженим державним органом — ДПІ.

І це в той час, коли мені щомісячно нараховуються платежі за житлово-комунальні послуги та послуги телефонного зв’язку. Підприємства, котрі на-дають ці послуги, своєю чергою, мають податкові зобов’язання перед бюд-жетом. Таким чином, замикається коло платежів: держава – я – комунальні підприємства – держава.

У зв’язку з тим, що за останні 10 років реальна заробітна платня зни-зилася не з вини громадян майже в 10 разів, а ціни на послуги сягнули європейських, я неспроможна своєчасно та в повному обсязі сплачувати квартплату та комунальні послуги. Отримання субсидій, та ще й ціною висто-ювання у чергах за наявності такого боржника, є украй принизливим для мене. Одержуючи в держави субсидію, я отримуватиму допомогу з дефіцит-ного Державного бюджету, обкрадаючи тим самим ще більш знедолених.

Прошу розглянути можливість проведення взаємозаліку між держа-вою та комунальними підприємствами і підприємствами зв’язку щодо сум платежів, котрі мені винна держава і котрі я винна їм за надані послуги, а вони своєю чергою – через податки – державі.

Про ухвалене рішення прошу повідомити мене письмово у визанчений законодавством термін.

Додаток: Копія декларації, із вказанням боргу держави.

26.10.01 р. О.Яремків

Галицький місцевий суд м.Львова,

м.Львів, вул.Личаківська, 128.

Скаржник: Яремків Ольга Михайлівна, м.Львів,

Відповідач: Державна податкова адміністрація Залізничного району м.Львова, 79003, м.Львів, вул.Стрийська, 35

С К А Р Г А

на дії ДПІ у Залізничному районі м.Львова

у сфері управлінської діяльності

Протягом п’яти років , відповідно до чинного законодавства, щорічно подаю до ДПІ у Залізничному районі м.Львова декларації про доходи, одер-жані мною у звітному році. У відповідних розділах декларації я вказувала розмір заборгованості держави переді мною. За моїми підрахунками, цей борг держави становить 521 300 гривень. Вказана сума підлягає повернен-ню мені з Державного бюджету.

Протягом тих п’яти років ніяких зауважень на подані мною декларації ДПІ у Залізничному районі м.Львова мені не висловлювала. У тому числі ДПІ не подавала своїх заперечень чи роз’яснень на мої додаткові поясненя до Декларації, поданої 29.02.2000 р. Оскільки перерахунок прибуткового по-датку, належних до сплати чи поверненню сум на прибутковий податок з доходів громадян відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про при-бутковий податок з громадян», «Інструкції про прибутковий податок з грома-дян», затвердженої наказом ГДПІ України від 12.04.93 р. №12 проводиться щорічно. Отже, борг держави переді мною визнаний повністю.

24.10.2001 р. я звернулася до ДПІ в Залізничному районі м.Львова із заявою щодо проведення взаємозаліку між державою та комунальними підприємствами щодо сум платежів, котрі мені винна держава, а я винна підприємствам за отримані послуги, а підприємства – державі через сплату податків.

ДПІ у Залізничному районі у відповідь на мою заяву в листі №34729/ 171 від 30.10.01 р. вказує, що рахунків з передплати платежів до бюджету в мене немає. При цьому податкова інспекція посилається на нормативні документи та надає роз’яснення щодо сплати податків, котрі пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності. Я є суб’єктом підприємницької діяльності, але у даному разі я зверталася до ДПІ з інших питань та на за-гальних підставах, оскільки заборгованість держави виникла з інших при-чин. Декларація, про яку йшлося у моїй Заяві, я подавала як громадянин – про особисті доходи. Наведене свідчить про формальний підхід ДПІ до роз-гляду мого звернення, а також про те, що вони зовсім не перевіряли відомо-стей, наведених в моїй заяві, не піднімали Декларацій про доходи та даних обліку. Самі ж підприємства проти такого взаємозаліку формально не запе-речують, але відповіли що вирішення порушеного питання не лежить у ме-жах їх компетенції і без втручання відповідних державних органів (ДПІ як

орган, уповноважений державою для контролю щодо сплати податків та взаєморозрахунків з державою) задоволити мого прохання не можуть.

Через бездіяльність ДПІ, нерозгляд та незадоволення мого звернен-ня я не маю можливості скористатись своїми власними коштами, котрі мені заборгувала держава, і котрі, у разі їх повернення та зарахування на рахунки обслуговуючих підприємств, я могла б використати на повернення кількарі-чних боргів, що виникли в мене в результаті роздержавлення майна мого підприємства, а також на санаторно-курортне лікування. Адже задоволення культурних потреб є невід’ємним правом кожної людини, а маючи капітал на суму 521 300 гривень, я вважаю, що могла б мати повний достаток.

На підставі наведеного та керуючись Конституцією України, Законом України «Про звернення громадян», главою 31-А ЦПК України, ПРОШУ СУД:

1. Зобов’язати ДПІ у Залізничному районі надати мені офіційне роз’яс-нення щодо термінів та порядку погашення державного боргу переді мною.

2. Ухвалити рішення, яким зобов’язати відповідача оформити взаємо-залік між мною, підприємствами, вказаними в моїй Заяві від 24.10.2001 р., та державою.

Д о д а т к и :

1. Копія заяви від 24.10.2001 р.

2. Копія Декларації про доходи, котру я подаю щорічно.

3. Копія відповіді ДПІ від 30.10.2001 р. №34729/171.

4. Копія відповіді ВАТ «Львівгаз» від 29.10.2001 р. №06-4585.

5. Копія відповіді Львівської філії ЗАТ Утел від 02.11.01 р. №35-3-08/

2852.

6. Копія відповіді Львівських міських електромереж ВАТ «Львівобле-нерго» від 07.11.2001 р. №30/2104.

30 листопада 2001 р. О.Яремків

Президенту України

п. Кучмі Л.Д.

Прем’єр-міністру України

п. Кінаху А.К.

Яремків Ольга Михайлівна,

м.Львів.

ЗВЕРНЕННЯ

Звертаюся до Вас як до вищої інстанції, котра, маю надію, дасть відповіді

на порушені мною питання, які поставило переді мною життя.

Починаючи з 1998 року я написала десятки звернень до керівництва Львівської телефонної мережі, прокуратури, відділу цін облвиконкому, анти-монопольного комітету, Державного комітету зв’язку та інформатизації, Мінфіну, Раду національної безпеки, Мінюсту, Комітету захисту прав людини, але ні на одне з них я не отримала відповіді. Чому я повинна платити за послуги, котрі мені не надають, за роботу, котра не проводиться, чи тільки тому, що в тарифах на ці послуги «забули» відокремити одне від іншого?

З огляду на те, що листи, надіслані переліченими організаціями, не дають чіткої відповіді на поставлені мною запитання, містять багато зайвої інформації, щоб заплутати адресата та ухилитись від відповіді, ПРОШУ ВАС відповісти на вказані питання:

1. Чи узгоджувались тарифи на телефонні послуги з Мінфіном, Мінста-том, Мінекономіки та Антимонопольним комітетом перед їх реєстрацією в Мінюсті? Якщо ні, то чому, адже ВАТ «Укртелеком» – монополіст і надає послуги абсолютній більшості населення України.

2. Чи правомірно проводиться оплата послуг міської телефонної ме-режі, якщо облік і контроль похвилинної оплати веде тільки одна сторона, зацікавлена в їх більшій кількості, а інша сторона – споживач – позбавлена такої технічної можливості не з власної вини ?

3. Прошу дати роз’яснення, на якій підставі ціна за телефонні послуги зросла порівнянно з 1990 р. у десятки разів, адже заробітна платня не зрос-ла, а якщо взяти реальну заробітну платню, то вона значно знизилась.

4. Прошу дати роз’яснення, яким чином змінилася структура ціни в галузі зв’язку порівняно з 1990 р., тобто: а) рівень заробітної платні робіт-ників; б) рівень рентабельності; в) рівень податків; г) рівень капіталовіддачі.

5. На якій підставі в рахунки на оплату за телефонні послуги вносять три види оплати: абонентна, похвилинна і ПДВ; адже до 1990 р. абонентна плата становила 2 крб. 50 коп. і більше ніяких доплат, а після 1990 р. сума платежу за телефон становить в середньому 50 – 60 грн. Заробітна платня у галузі зв’язку проти 1990 р., за номінальною вартістю суттєво не збільшилася,

а якщо врахувати її реальну вартість, то заробітна платня робітників знизи-лась більш як у 10 разів. Хто привласнює цю різницю у заробітній платні? За яким правом збільшена у стільки разів норма експлуатації людини. Чи підви-щивши ціни понад світові, нам підвищать до такого ж рівня заробітну плат-ню? Адже світовий рівень цін має у своїй структурі світову заробітну платню.

100

6. Оплата за міжнародні розмови фірми ЗАТ «УТЕЛ» становить за одну хвилину більше трьох доларів США. Такі ж розмови для громадянина США, Голландії, Німеччини коштують від десяти до тридцяти центів за одну хвили-ну (при їх високих зарплатах). А в нас такі високі тарифи при зарплаті грома-дянина України приблизно 20 доларів і, відповідно, значно менших витратах на надання послуг зв’язку.

Мені відомо, що «УТЕЛ» є власністю американсько-голландсько-ні-мецьких капіталістів. Я вважаю, що тим людям пощастило так вигідно вкла-сти свій капітал – продавати так дорого свої послуги і так дешево купувати робочу силу. Чи у країнах «третього світу» є ще хоч одна держава, яка є таким вигідним місцем вкладання капіталу, як Україна?

Чи капіталісти з Німеччини, Голландії і Америки, вклавши в таку галузь свій капітал у своїй країні, могли б продавати своїм громадянам так дорого послуги і так дешево купувати робочу силу?

7. Перереєстрація абонентного телефонного номера коштує 1300 грн. Щоб перереєструвати телефон, треба лише змінити прізвище користувача, чому це так дорого коштує? Ця сума дорівнює стократному розміру місячної підвищеної стипендії студента ВУЗу (1998 – 99 рр.) і приблизно 10-місячним заробіткам працівника. Яку законну підставу має для того міська телефонна мережа? А може, це просто дискримінація людини, сваволя, яку здійснює підприємство – монополіст? Чому перелік дешевого переоформлення номе-ра телефону обмежується лише кількома випадками і не враховує інших ви-падків переходу права власності на телефонізовані приміщення?

8. Чи було підприємство телефонного зв’язку «Укртелеком» та його Львівська філія у списку підприємств, в який входило 70 відсотків усієї влас-ності України, і які мали бути роздержавлені за приватизаційні майнові сер-тифікати, чи воно належало до тих решти 30 відсотків загальнонародної власності, яка повинна була залишатися у власності держави з державним регулюванням цін і контролем за ними? Доходи від цих підприємств повинні були йти на часткове покриття боргу перед народом, підтримання освіти, науки, медицини, культури і інших галузей. Прошу повідомити, де можна оз-найомитись із тими списками, зокрема стосовно Львівщини. Прошу їх опуб-лікувати (список підприємств відповідно до п.6 постанови ВР від 4.03.1992 р.

№ 2164 – XII).

Дуже прошу Вас не надсилати моє звернення до зацікавлених органі-зацій, котрі знову надсилатимуть мені відписки.

З нетерпінням чекатиму на Вашу відповідь.

З повагою –

30.10.2001 р. Ольга Яремків.

Додатки:

1. Копія мого попереднього звернення.

2. Копія відповідей:

- Антимонопольного комітету України;

- Державного комітету зв’язку та інформатизації України;

- ВАТ «Укртелеком».

3. Копія касаційної скарги до Верховного суду України.

101

102

103

104

105

106

107

КЛЮЧОВІ ЗАКОНИ,

ЯКИМИ ГАРАНТОВАНО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ УКРАЇНИ БЕЗОПЛАТНУ ПЕРЕДАЧУ МАЙНА ЗГІДНО МАЙНОВИХ СЕРТИФІКАТІВ

К О Н С Т И Т У Ц І Я У К Р А Ї Н И (витяг)

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним.

З А К О Н У К Р А Ї Н И (витяг)

Про власність

Стаття 1. Національне багатство України - власність її народу

1. Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ре-сурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транс-порті, зв’язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досяг-нення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному ба-гатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому за-пасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за

її межами, є власністю народу України.

2. Національне багатство України забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема, у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.

м.Київ, 7 лютого 1991 року № 697-12

З А К О Н У К Р А Ї Н И (витяг)

Про приватизацію державного майна

Стаття 2. Пріоритети та принципи приватизації

1. Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробниц-тва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

2. Приватизація здійснюється на основі таких принципів:

законності;

державного регулювання та контролю;

надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;

надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються;

забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації;

платності відчуження державного майна;

108

пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;

створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові

України за приватизаційні папери;

додержання антимонопольного законодавства;

повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об’єкти приватизації;

врахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об’єктів науково-техніч-ної сфери;

застосування переважно конкурентних способів у разі:

приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів та об’єк-тів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побу-тового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх та

великих підприємств.

Стаття 21. Джерела коштів для придбання державного майна, що приватизується:

1. Державне майно може бути придбано за рахунок приватизаційних па-перів, випущених в обіг відповідно до законодавства, а також власних і позичених коштів покупців, які мають право брати участь у приватизації відповідно до цього Закону.

3. Покупці, які мають право брати участь у приватизації відповідно до цього Закону, вправі використовувати для придбання об’єктів приватизації гроші шляхом їх безготівкового перерахування з відкритих ними в банках України іменних рахунків у межах коштів, що перебувають на цих рахунках.

м. Київ, 4 березня 1992 року № 2163-XII

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ (витяг)

Про введення в дію Закону України

«Про приватизацію майна державних підприємств»

6. Кабінету Міністрів України до 15 березня 1992 року:

підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України перелік об’єктів, що не підлягають приватизації; перелік об’єктів, що підлягають приватизації за прива-тизаційні майнові сертифікати, та проект Державної програми приватизації; поло-ження про Фонд державного майна України; законодавчі акти про порядок створення і діяльність довірчих товариств, інвестиційних фондів, холдингів;

розробити та затвердити за погодженням з Комісією Верховної Ради України з питань економічної реформи і управління народним господарством методику визна-чення початкової (аукціонної) ціни державного підприємства та розміру статутного фонду господарського товариства, що створюється у процесі приватизації, норма-тивний акт про порядок перетворення державних підприємств у господарські това-риства та інші нормативні акти, передбачені цим Законом;

підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приве-дення законодавчих актів України у відповідність з Законом України «Про при-ватизацію майна державних підприємств»;

109

привести рішення Уряду України у відповідність із цим Законом; забезпечити прийняття міністерствами і відомствами України нормативних актів

на виконання цього Закону та перегляд і скасування ними їх нормативних актів, що йому суперечать.

м.Київ, 4 березня 1992 року № 2164-XII

З А К О Н У К Р А Ї Н И (витяг)

Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)

Стаття 6. Джерела коштів для малої приватизації

1. Об’єкти малої приватизації можуть бути придбані покупцями за рахунок власних чи позичених грошових коштів, а також приватизаційних паперів.

2. Оплата придбаних об’єктів малої приватизації здійснюється за раху-нок приватизаційних паперів та у національній валюті.

3. За рішенням органів приватизації оплата окремих об’єктів може здійсню-ватися виключно за рахунок приватизаційних паперів, випущених в обіг відпові-дно до чинного законодавства.

м. Київ, 6 березня 1992 року № 2171-XII

З А К О Н У К Р А Ї Н И (витяг)

Про приватизаційні папери

Стаття 8. Державні гарантії власникам приватизаційних паперів

1. Держава гарантує власникам приватизаційних паперів право придбання за ці папери об’єктів приватизації відповідно до законодавства України про приватизацію.

2. Приватизаційні папери, одержані громадянами України, а також платежі, здійснені з приватизаційних депозитних рахунків, приймаються відповідними органами держави у сплату за частку майна державних підприємств, інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду, які приватизуються.

4. Відмову у видачі приватизаційних паперів та їх прийнятті у рахунок платежу за придбані громадянами об’єкти приватизації може бути оскаржено до суду у вста-

новленому порядку.

5. Відповідальність за порушення норм цього Закону визначається в порядку, передбаченому статтею 29 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» ( 2163-12 ).

м. Київ, 6 березня 1992 року № 2173-XII

П О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ (витяг)

Про введення в дію Закону України

«Про приватизаційні папери»

4. Кабінету Міністрів України, Міністерству фінансів України і Ощадному банку України забезпечити до 1 червня 1992 року місцеві відділення Ощадного бан-ку України бланками приватизаційних паперів.

5. Місцевим Радам народних депутатів, Міністерству внутрішніх справ Украї-ни, Міністерству закордонних справ України до 1 квітня 1992 року забезпечити складання та перевірку списків громадян України, які мають право на одержання приватизаційних паперів відповідно до цього Закону і Закону України «Про грома-дянство України» ( 1636-12 ).

м.Київ, 6 березня 1992 року № 2174-XII

110

Базисним періодом, в тому числі для розрахунку вартості майна, що підлягало приватизації, були статистичні фінансові дані 1990 року.

З запізненням на 6 місяців виходить в світ Постанова Кабінету Міністрів України від

25.11.92 р. №655, яка дезорієнтує громадян щодо вартості приватизаційних майнових сертифікатів, бо на цей період курс національної грошової одиниці знецінено в 652 рази. Самі сертифікати випущено в 1995 р., а повинні були випустити їх до 01.06.1992 р.,

і курс національної грошової одиниці в цей час вже був знецінений в ~ 200 000 разів, що абсолютно ввело в оману власників сертифікатів щодо їх реальної вартості.

П О С Т А Н О В А

від 25 листопада 1992 р. N 655 м. Київ

Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів

Постанова втратила чинність (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1758)

Кабінет Міністрів України постановляє:

1. Провести випуск приватизаційних майнових сертифікатів у вигляді привати-заційних депозитних рахунків.

2. Національному банку України до 1 грудня 1992 р. здійснити емісію привати-заційних майнових сертифікатів номінальною вартістю 30 тис. крб. на загальну суму 1520 млрд. крб. і зарахувати її на спеціально відкритий позабалансовий рахунок в Ощадному банку України.

(1520 000 000 000 : 30 000 = 50 666 666, 666666666 (чисельність населення – ,6

в періоді! – мій розрахунок чисельності населення України за вихідними даними даної Постанови)

3. Ощадному банку України забезпечити відкриття кожному громадянинові України іменного приватизаційного депозитного рахунку на вартість одного прива-тизаційного майнового сертифіката за умовами внесення громадянином першого пла-тежу за об’єкт, що приватизується.

4. Установити, що кошти з приватизаційних депозитних рахунків (привати-заційні майнові сертифікати), використані громадянами для розрахунків за придбані об’єкти приватизації та зараховані до відповідних позабюджетних фондів привати-зації, погашаються і вилучаються з обігу.

Перший віце-прем’єр-міністр України І. Юхновський

Міністр Кабінету Міністрів України А. Лобов

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ (витяг)

Про заходи

щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні

10. Придбання об’єктів малої приватизації здійснюється за рахунок при-ватизаційних паперів, якщо такі папери належать членам трудового колективу відповідного об’єкта малої приватизації, а також за рахунок грошових коштів.

м.Київ, 30 грудня 1994 року № 827/94

25.11.2001 р.

111

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ КЕРІВНИКІВ ДЕРЖАВИ

ЗА НЕВИКОНАННЯ ЗАКОНІВ УКРАЇНИ

КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

(Витяг)

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздат ності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід набік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, - карається позбавленням волі на строк від деся ти до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання.

Стаття 113. Диверсія

Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на рідіоактивне збруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій,

- карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Стаття 191. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебу вало в її віданні, -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зло-вживан ня службовою особою своїм службовим становищем -

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені пов-торно або за попередньою змовою групою осіб, -

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або по-збавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені у великих розмірах, -

112

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавлен-ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

5. Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою, -

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Стаття 192. Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою

1. Заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання дові рою за відсутності ознак шахрайства -

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що заподіяли майнову шкоду у великих розмірах, -

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

Примітка. Відповідно до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а у великих розмірах - така, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 211. Видання нормативио-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом

порядку

1. Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -

карається штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах або вчинені повторно, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбав-ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб,

113

використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб,

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на

строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбав-ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Примітка. 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарсь-ких обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

2. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадян ства, які виконують обов’язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.

3. Істотною шкодою у статтях 364і 365, 367, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

4. Тяжкими наслідками у статтях 364-367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п’ятдесят і більше разів переви щують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень

1. Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окре мих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, -

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжува лося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особи сту гідність потерпілого, діями, -

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років із позбавлен-ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

114

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Стаття 442. Геноцид

1. Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового зни щення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбав лення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створен ня для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насиль ницької передачі дітей з однієї групи в іншу,

-карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

2. Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів

-караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п’яти років.

Інвестор. Хто він? І чого від нас хоче?

115

Рецензії на видання Ольга Яремків «Обкрадена Україна»

м.Львів, ЯРЕМКІВ О.М.:

Вельмишановна Ольго Михайлівно!

З великим інтересом прочитав «Обкрадену Україну» (Львів, 2001). Останнім часом

я значну увагу приділяю аналізові ситуації, що склалася в нашій державі і намагаюся визначити, насамперед, першопричини нинішньої кризи. Головна особливість Вашої роботи - її зрозумілість, доступність, об’єктивність. Чи не найголовніша біда сьогоднішньої України - відсутність, принаймні на телеекранах та газетних шпальтах, раціонально мислячих людей, здатних генерувати конструктивні ідеї, пробуджувати громадську думку. Саме тому мені особливо приємно бачити, що є небайдужі, патріотично налаштовані тверезо мислячі українці.

Тепер щодо Вашого звернення до мене, як народного депутата України, від 15 травня 2000 року. Мушу зазначити, що на жаль, цей документ до мене не надійшов (перевірено архів офіційно зареєстрованих звернень і запитів). Відтак, я природно не міг відповісти на нього.

Ретельно вивчивши Ваше дослідження, дійшов думки, що висновки і узагальнення, зроблені у ньому, є цілком слушними і реально відображають стан суспільних та економічних відносин, що склалися в Україні протягом останнього десятиріччя. Однією з головних причин глибокої системної кризи нашого суспільства є те, що правлячий прошарок, від якого залежить прийняття визначальних рішень щодо економічного, політичного, соціального розвитку країни не являє собою національної еліти у повноцінному розумінні цього терміну. А відтак, його діяльність спрямована на власне збагачення у будь-який спосіб.

Олігархічно-фінансові клани вичавили максимум грошей із кредитно-фінансової сфери, паливно-енергетичного комплексу, металургійної промисловості, інших виробничих галузей практично зруйнували їх і втратили, таким чином джерела надприбутків. Останній ресурс, який зможе ще деякий час задовольняти їхні апетити це - державна влада. Тому вже зараз на наших очах відбуваються часто вдалі спроби приватизації влади. Якщо цей процес закінчиться вдало для олігархів - Україна не матиме жодних перспектив. Протидіяти цьому можна лише, об’єднавши справді державницькі патріотичні сили на засадах створення суспільства «трудящих власників», за Вашим визначенням.

Ще у минулому році нами з групою однодумців було створено народно-патріотичне об’єднання «За Україну», куди ввійшли ряд політичних партій, громадських організацій, народних депутатів. Ми прагнемо докорінно поліпшити ситуацію в суспільстві, перш за все, шляхом внесення системних змін до чинного .законодавства, маючи на увазі, перерозподілити повноваження між Верховною Радою Урядом і Президентом таким чином, щоб поставити всі гілки влади під реальний суспільний контроль, примусивши їх діяти винятково в інтересах країни та унеможливити її сповзання до олігархічної диктатури. У короткому листі складно описати всі можливі механізми здійснення необхідних суспільних змін, тому надсилаю Вам основні програмні документи НПО «За Україну».

Шановна Ольго Михайлівно, щиро сподіваюсь на ефективну співпрацю з Вами у питаннях розробки економічної платформи нашого об’єднання.

З повагою Михайло СИРОТА

116

Відкритий лист політичним партіям, Президентові України, Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України

ДЕСТРУКТИВНІ ДІЇ УРЯДІВ УКРАЇНИ У ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД З 1991 ПО 2005 РОКИ (ПЕНСІЙНА РЕФОРМА)

Впродовж останніх більш ніж 10 років перехідного періоду було модно говорити про пенсійну реформу, надбавки до пенсій, підвищення заробітної плати та інші актуальні питання. І не тільки говорити, але й дещо здійснювати.

Я вважаю, що здійснювати означені реформи, потрібно виключно на науковій основі, спираючись на аналіз економічної ситуації, визначивши причини, що призвели до необхідності їх проведення.

Для цього в першу чергу потрібно було окреслити предмети реформування. Ними звичайно є заробітна плата та пенсії. Постає питання, а яку заробітну плату брати за основу? Заробітну плату рівня 1990 року як базисного для усіх техніко-економічних розрахунків, чи заробітну плату перехідного періоду?

Щоб провести детальний економічно-правовий аналіз цієї проблеми, потрібно з‘ясувати, що являли собою заробітна плата та пенсії до 1990 року - періоду соціалізму.

За приклад візьмемо заробітну плату 100 крб на місяць. У перерахунку на курс долара того періоду це дорівнювало приблизно 200 доларів США.

Отже, щоб при сьогоднішньому рівні цін на продукти харчування, комунальні послуги, послуги зв’язку інше, мати рівень життя 1990 року, то потрібно отримувати приблизно від 200 до 400 доларів заробітної плати або пенсій.

Крім цього слід зазначити, що до 1990 року заробітна плата не виплачувалась повністю, а лише частково (менше 10% реальної заробітної плати), решта було акумульовано в суспільних фондах споживання, і держава, “дбаючи” про народ, утримувала низькі ціни на енергоносії, транспорт, забезпечувала безкоштовну середню та вищу освіту, надавала можливість відпочинку в пансіонатах, санаторіях та інші блага, але не для усіх. Більшість громадян за ціле життя не скористалися цими пільгами, а де-хто навіть і не чув про частину з них. Кожен відраховував у пенсійний фонд тільки 1 %.

Слід зазначити, що соціалізм досягнув найвищого рівня експлуатації людини у порівнянні з усіма суспільно-економічними формаціями, враховуючи навіть рабовласницький лад.

Тому при переході із планової економіки до ринкової, правлячим колам України доцільно було перш за все перерахувати заробітну плату періоду соціалізму, встановивши ринкову заробітну плату, яка забезпечила б людині повноцінне життя без дотацій з боку держави, відтворення себе в дітях, соціальний захист в повному розумінні цього слова. В цій заробітній платі повинна була відображена реальна ціна робочої сили. Така заробітна плата мала сягати від 1000 до 2000 крб.

На мою думку, доцільно було на цьому зупинити усі реформи щодо пенсій та заробітної плати. Відповідальність за встановлення означеного розміру заробітної плати лягає на КПРС та усіх її правоноступників, тобто на політичні партії, які з’явились в Україні після набуття незалежності, Верховну раду та уряди.

Аналізуючи розмір заробітної плати перехідного періоду з 1991 року по теперішній час, слід зазначити, що реальна заробітна плата в цей період знизилась у порівнянні з 1990 роком більш ніж у 10 разів, замість того, щоб зрости більш ніж у 10 разів. Першим кроком в цьому напрямку був Указ Президента Л. Кравчука “Про лібералізацію цін”, який відкрив дорогу росту цін та інфляції. Одночасно Кабінетом Міністрів було прийнято постанову, за підписом Л. Кучми та

117

В.Путовойтенка про обмеження фонду споживання, тобто обмеження видачі заробітної плати, яка доводилася як абсолютна величина, свідомо упустивши поняття рівень заробітної плати. І це здійснювалося в період гіперінфляції. Очевидно, керівники держави забули, що заробітна плата вимірюється двома показниками: фондом заробітної плати і рівнем заробітної плати. А підміняти ці поняття фондом споживання в означений період було великим сенсом великої афери.

Таким чином декретами Кабінету міністрів України ( див. Додаток) та іншими нормативними актами була “узаконена” місячна заробітна плата в купонокарбованцях, а її реальна величина була еквівалентною приблизно 7 доларам США. В окремі періоди вона сягала 2 доларів в місяць.

Невідповідність темпів інфляції і занижених темпів індексації заробітної плати і пенсії вплинули на зниження заробітної плати перехідного періоду приблизно в 10-20 разів порівняно з 1990 роком. Це здійснювалося урядами нашої держави свідомо та “кваліфіковано”. Тому не дивно, що завдяки “непосильній” праці можновладців рівень забезпеченості пенсіонера з мінімальною пенсією був нижчим від рівня забезпечення в‘язня концтабору часів соціалізму. Забезпечення в‘язня становило 8 крб., тобто приблизно 16 доларів, а забезпечення пенсіонера сягало до 2 доларів в місяць.

В результаті цього дослідження виникає цілком логічне запитання до “рефор-маторів”: Що Ви реформували і реформуєте? За основу, як вихідні дані, ви берете заробітну плату і пенсії до 1990 року, реальна вартість якої була еквівалентна 200-400 доларам чи заробітну плату перехідного періоду, яка знижена більше ніж у 10 разів і реальна вартість якої знизилась від 2 до 10 доларів. Адже саме це стало причиною масового вимирання пенсіонерів, які не могли виживати на 7 доларів в місяць, котрі ще й своєчасно не виплачувались. У той же час відрахування у пенсійний фонд здійснюва-лись щомісяця, а пенсії та заробітна плата не виплачувалися по півроку. Хто ж привлас-нював ці кошти? Зазначене стало також причиною масового виїзду за кордон громадян самого працездатного віку. І хто ж тепер буде напрацьовувати пенсійний фонд?

Очевидно, що 10 років уряди “потужно працювали” над знеціненням заробітної плати і пенсій всіма засобами не нехтуючи нічим, а потім, в подальшому здійснювали і здійснюють “реформи” додаючи мізерні суми, які тут же “з’їдає” інфляція та зростання цін.

А ці, так звані “реформатори” ще й мають статус державних службовців з усіма випливаючими із цього вигодами, особливо матеріальними.

Кому ви служите? Україні? Ні! Її народу? Ні!

Ви служите чужому капіталу, який разом з вами під виглядом інвесторів, заволодів без війни нашими національними багатствами! Це - державна зрада!

Політичні партії, громадські організації не проводять аналізу цих проблем, а займаються пустими розмовами, дурять народ, вдаючи з себе ніби - то його захисників. А насправді викрадається у народу ЧАС, найдорожче, що можна втратити безповоротно.

Тому одночасно з обговоренням питання 70-річчя голодомору, про 1932-1937 років актуально було б ставити на порядок денний питання геноциду і голодомору перехідного періоду 90-х років.

В роботі урядів, в його постановах закладена основа для великих економічних державних злочинів! І де ж відповідні державні структури, які зобов‘язані контролювати ці питання, де Верховна Рада, яку влучно назвали Верховною зрадою, де політичні партії, громадські організації, інститути, науковці? ДЕ ВИ? Мітингуєте? Понад 10 років одне і теж. Хіба Вам ще не набридло? Ви маєте з цього певний зиск і вам це вигідно. А нам вже досить. Народу потрібні конкретні справи: урядові програми спрямовані на побудову держави, створення робочих місць, підвищення

118

добробуту та приросту населення, забезпечення достойної якості життя та впевненості у завтрашньому дні.

Щодо цін на комунальні послуги, то тут також потрібен науковий підхід. Ріст цін на комунальні послуги повинен відповідати динаміці росту заробітної плати. Підви-щувати ціни на комунальні послуги до світових в той же час знижуючи заробітну плату і пенсії більш ніж у 10 разів, є величезним злочином і абсурдом. Адже світова ціна на комунальні послуги в своїй структурі містить заробітну плату світового рівня. А в Україні платять копійки, а різниця зникає у “тінь”, у банки в офшорних зонах тощо.

Надання субсидій на комунальні послуги, які здійснювалися протягом перехідного періоду, це не що інше як замилювання очей, відвертання народної уваги та гніву на урядові заходи в економіці країни.

Розрив між мінімальною і максимальною заробітною платою, пенсією сягнув астрономічних розмірів. А при формуванні цін на комунальні послуги треба врахо-вувати розмір заробітної плати і пенсії основної маси громадян. Темпи росту заро-бітної плати не повинні бути нижчими ніж темпи росту цін на комунальні послуги у порівнянні з базисним періодом.

За результатами означеного аналізу в кожного може виникнути запитання: Де ж брати кошти для пенсій?

Отримати їх можна з наступних джерел:

1. З залишку пенсійного фонду, який був переданий Україні відповідно до Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, що того ж числа набула чинності.

2. За рахунок посилення всебічного контролю за використання коштів пенсійного фонду.

3. На підставі аналізу поступлень коштів у пенсійний фонд та виплати пенсій за минулі 10 років віднайти та повернути їх громадянам. Адже поступлення були, а пенсія не виплачувалась по 6 місяців. Ці кошти безслідно не могли зникнути.

4. Конфіскувати у відповідності до норм Кримінально-процесуального Кодексу усі привласнені злочинним способом підприємства, що мали перебувати в державній власності і своєю діяльністю сприяти поповненню пенсійного фонду. Терміни “реприватизація” і “деприватизація” в даній ситуації є недоречними та надуманими. Необхідно проводити саме КОНФІСКАЦІЮ зазначених об’єктів, а винних у зловживаннях покарати.

Що стосується відрахування в пенсійний фонд, то в цьому питанні є також низка недоліків. Для певної категорії працівників проводяться відрахування в пенсійний фонд за ставками від 1 то 5 відсотків. Це державні службовці, які отримують заробітну плату з державного бюджету. За перехідний період їхня чисельність зросла в 4 рази порівняно з 1989 роком. Хоча ще М.С. Горбачов вказував, що кількість державних службовців необхідно зменшити в 4 рази.

Працівники виробничих і торгових підприємств, тощо проводять відрахування від заробітної плати приблизно в таких же розмірах, але крім цього підприємства подвійно оподатковуються, сплачуючи 32 % від фонду заробітної плати. Ці суми сплачуються з прибутків підприємств, з їх власних коштів, але не персоніфіковуються на працівників цих підприємств. Очевидно, ці суми в подальшому відходять на величезні пенсії можновладців, тому і зробили конфіденційною інформацію щодо величини пенсій а також відрахувань в пенсійний фонд і персоніфікований облік особових рахунків (чиновник з 100 грн. в пенсійний фонд платить з 2000 тис. зарплати,

а робітник – 100 грн. з 300 грн. зарплати. Звідси й починається астрономічний розрив між мінімальною і максимальною пенсією, який нічим не виправданий.

119

Несплата 32% подвійного оподаткування не тягне за собою кримінальної відпові-дальності, оскільки ця норма є кримінальною за своєю суттю.

Такі заходи влади штовхають керівників підприємств занижувати заробітну плату,

а в інших випадках видавати її “в конверті”, не обліковуючи. Це також не сприяє процесу впорядкуванню формування пенсійного фонду, а дискримінує людину праці.

І ще один надзвичайно важливий фактор. Працівник, якому недоплачують заробітну плату, при виході на пенсію, представляє до пенсійного фонду довідку з заниженою заробітною платою на основі якої нараховують пенсію, яка не буде відповідати його реальній заробітній платі. В схемах, за якими нараховують пенсії можновладцям, закладено дискримінацію звичайної трудової людини. Виглядає так, що ті, хто платив до фонду менше, одержують значно більше, ніж робітники підприємств, які відраховували набагато більше коштів.

Зазначені махінації є основою значного розриву між розміром мінімальної та максимальної пенсії. Тут дуже слушним буде дещо перефразована приказка: “Хто не працює, той їсть”.

Зазначене подвійне оподаткування введено для того, щоб перекрити недоїмку в пенсійному фонді, яка виникла з наступних причин:

1. Залишок пенсійного фонду, який мав перейти від планової економіки у відповідності до Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, від 13 березня 1992 року, і розподілятися між пенсіонерами, які заробили ці гроші, очевидно не переданий пенсійному фонду не персоніфікований, а розкрадений. А це надзвичайно велика сума. Це пенсійний фонд, зароблений нашими громадянами за 30 – 40 років трудового стажу. Де ж він?

2. Починаючи з 1992 року заробітна плата основної більшості громадян знизилась приблизно більш ніж у 10 разів (хоча вона мала збільшитися в 10 разів) і відповідно знизились відрахування від заробітної плати в пенсійний фонд.

3. Масова зупинка підприємств, спад виробництва, ріст безробіття також негативно вплинули на формування пенсійного фонду.

4. Інфляція, “приватизація-прихватизація”, “інвесторизація - інтервенція”, економічна окупація і інші деструктивні дії влади, в результаті яких підприємства стали власністю чужих держав. Прибутки наших підприємств йдуть в чужі держави. Заробітна плата, що виплачується цими інвесторами є у багато разів нижчою ніж та, яку вони виплачують своїм громадянам за таку саму роботу у своїй державі.

Для виправлення згаданих порушень та недоліків доцільно було урядам і президентам зробити наступне:

1. Встановити, де знаходиться залишок нашого пенсійного фонду, заробленого до 1991 року і персоніфікувати його. Очевидно за ці суми були збудовані великі підприємства, які повинні були працювати і систематично поповнювати своїми доходами пенсійний фонд. Це ті 30% капіталу держави, які зараз приватизовані іноземними інвесторами і українськими олігархами, які привласнили зароблений нашими батьками і нами пенсійний фонд. Ці підприємства підлягають конфіскації і передачі у державну власність. Винні мають бути покарані.

2. Ставку відрахувань у пенсійний фонд необхідно підвищити для всіх, у тому числі і для державних службовців, працівників інших підприємств та установ. Сплата у розмірі 32% є незаконною і повинна бути скасована. Посадові особи, які прийняли такий нормативний акт і впроваджують його в життя повинні понести кримінальну відповідальність.

Для обгрунтування незаконності 32% сплати розглянемо наступний приклад. Підприємства бувають прибуткові, самоокупні і збиткові. Якщо підприємство має великі прибутки, торгує за завищеними цінами енергоносіями, горілчаними або

120

тютюновими виробами, або іншою високорентабельною продукцією, то вони спроможні сплатити 32% з прибутку. Але все-таки будуть тяжіти до заниження заробітної плати. Але є ще підприємства самоокупні, тобто ті які свої видатки ледь перекривають доходами. В них не має прибутку. З чого ж тоді платити ці 32%? Тим більше, якщо скласти бізнес-план при існуючій податковій системі, з врахуванням реальної заробітної плати хоча б рівня 1990 року, то 99% підприємств будуть збитковими. Всі підприємства є прибутковими за рахунок заниженої заробітної плати, порівняно з 1990 роком більш ніж у 10 разів, 92 – 95 р.р. у 100 разів, тобто за рахунок дискримінації трудової людини. Не говорячи вже про те, що в період побудови ринкової економіки мінімальна заробітна плата повинна була сягати приблизно від 3 до 5 тисяч гривень, тобто до 1000 доларів. В нашій державі були всі передумови для цього, була відповідна економічна база. Але в результаті фінансових “маніпуляцій” підприємства стали власністю міліонерів, олігархів, банкірів, рахунків

в “офшорних зонах”, рантьє - паразитичного прошарку суспільства та інших кримінально-паразитичних елементів нашого суспільства.

Виникає питання, що сприяє процвітанню безладдя і беззаконня? Цьому сприяє у першу чергу безвідповідальність виконавців.

Як усунути зазначені недоліки?

Вимагати звіт влади за всіма фінансово-економічними показниками. Громадянам треба бути небайдужими до своїх порушених прав. Усім подати

судовий позов до владних структур, які несуть відповідальність за злочини проти трудящих.

Правоохоронним органам встановити та притягнути винних до відповідальності.

Президенту і Уряду першочергово необхідно:

1. Встановити ринкову ціну робочої сили. Застосовувати такі економічні поняття як “рівень заробітної плати”, “фонд заробітної плати”, “динаміка росту заробітної плати”, ринкова ціна робочої сили, реальна і номінальна зарплата. Викреслити з вжитку абсурдні терміни: споживчий кошик, неоподаткований мінімум, фонд споживання.

Довести співвідношення мінімальної та максимальної пенсії до розумних розмірів,

в межах здорового глузду.

2. Доручити Генпрокурору провести розслідування з визначення хто привласнив різницю між реальною заробітною платою, пенсією і заниженою до абсурдного рівня заробітною платою, пенсією перехідного періоду, починаючи з 1991 року по теперішній час.

3. Згідно міжнародної угоди від 13 березня 1992 року, де держава Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити виплату пенсій зароблених громадянами в СРСР.

Визначити, які об’єкти були передані для виконання зобов’язань. Де знаходяться ці об’єкти, в чиїй власності вони перебувають, резидентами яких держав є їхні власники. Адже мова йде про 30% капіталу держави, а це значна сума.

4. Проаналізувати виконання законів щодо роздержавлення за приватизаційні майнові сертифікати 70 відсотків капіталу держави.

5. Обнародувати розподільчий баланс на час розпаду СРСР і перевірити як зберігаються і використовуються ці об‘єкти.

6. Вияснити причини виникнення зовнішнього боргу держави за перехідний період і персоніфікувати його між винними, враховуючи, що зовнішній борг держави Україна на час розпаду СРСР був нульовим.

7. Розсекретити і обнародувати дані «незалежних реєстраторів», щодо власників акцій приватизованого майна, оскільки саме там є левова частка власності пограбованої

в народу і держави.

121

8. Розробити, обнародувати та впровадити програму побудови держави, яка базується на наукових працях вітчизняних фахівців. Відмовитися від програм нав’язаних Заходом, які спрямовані на знищення народу і банкрутства держави. Такі системи західні радники нав’язують країнам третього світу, яких їм не шкода, а

у себе не застосовують. Для прикладу в 20 роки США виходили з кризи за еконо-мічною системою українського вченого світового значення Туган–Барановського.

9. Здійснювати всю діяльність щодо контролю за роздержавленням через призму інтересів людини.

О. ЯРЕМКІВ.

травень – липень 2005 року

ДОДАТОК

Як доказ того, що занижена зарплата, пенсія була спланована міжнародними фінансовими колами ЄБРР, МВФ, МБРЄ та іншими світовими організаціями,

а успішно впроваджена нашими урядовцями наводжу нормативну базу, яка відображає штучно занижену зарплату за рахунок невідповідностей темпів інфляції та індексації.

В цьому можуть переконатися допитливі читачі та фахівці порівнявши нижче подані нормативні акти, Укази Президента, Постанови Верховної Ради, Кабінету Міністрів по яких впроваджувалась індексація. За цими документами темпи індексації в десятки разів відставали від темпів інфляції і кожним нормативним актом «узаконювалася зарплата еквівалентна 7 доларам США. Жодного разу Уряд не прораховувався – 7 доларів і не більше впродовж всього періоду гіперінфляції.

122

ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсії

ВИТЯГ:

Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Установити з 1 січня 1993 р. мінімальну заробітну плату і пенсію за віком у розмірі 4600 українських карбованців на місяць.

До мінімального розміру заробітної плати не включаються доплати, надбавки, премії та інші заохочувальні виплати.

2. Установити, що в 1993 році державні підприємства спрямовують кошти на оплату праці (як основну, так і додаткову) в розмірах не вище величини, розрахованої виходячи з середньої заробітної плати одного працюючого за 1990 рік, збільшеної у 57,5 раза, а по підприємствах, які перевищили цей розмір, - на рівні фактичної середньої заробітної плати, що склалася у листопаді 1992 року.

Прем’єр-міністр України Л. КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України А. ЛОБОВ

м. Київ 29 грудня 1992 року N 19-92

ПОСТАНОВА Верховної Ради України

Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком

ВИТЯГ:

Верховна Рада України постановляє:

1. Установити мінімальну заробітну плату у розмірі 6900 карбованців на місяць і мінімальну пенсію за віком у розмірі 13800 карбованців на місяць.

Ввести в дію мінімальні розміри заробітної плати і пенсії за віком одночасно з рішенням Кабінету Міністрів України про внесення змін до рівня роздрібних цін і тарифів. Як компенсуючий захід зростанню цін здійснити одноразові виплати за травень ц. р. працюючим у розмірі мінімальної заробітної плати (6900 крб.).

Голова Верховної Ради України І. ПЛЮЩ

м. Київ 1 червня 1993 року N 3243-XII

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 2 червня 1993 р. N 392

Про заходи у зв’язку з підвищенням мінімального розміру заробітної плати

ВИТЯГ:

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 1 червня 1993 р. “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком” Кабінет Міністрів

України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Установити, що розміри виплат, які обчислюються виходячи із розміру мінімальної заробітної плати (державна допомога, компенсації, стипендії), визначаються з мінімальної заробітної плати 6900 крб. на місяць, збільшеної в 1,8 раза.

Прем’єр-міністр України Л. КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

123

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 2 червня 1993 р . N 393

Про підвищення заробітної плати на державних підприємствах, в установах,

організаціях

ВИТЯГ:

Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Підвищити з 1 червня 1993 року тарифні ставки і посадові оклади в такому порядку:

на державних підприємствах, установах і організаціях, що перебувають на

господарському розрахунку, а також на орендних, заснованих на державній власності,

тарифні ставки робітників в межах регіонів, передбачених додатками N 1 - 3. При

цьому вказане підвищення може бути проведено в межах фонду споживання,

збільшеного у порівнянні з 1990 роком у 170 разів;

на підприємствах і в організаціях, діяльність яких повністю або частково фінансується

із бюджету і на яких тарифні ставки і посадові оклади працівників установлюються за умовами оплати праці, що діють на госпрозрахункових підприємствах і організаціях, виходячи з реальних можливостей, але не більше ніж у 170 разів проти діючих у 1990 році;

Прем’єр-міністр України Л. КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 30 серпня 1993 р. N 671

Про заходи у зв’язку з підвищенням мінімального розміру заробітної плати

ВИТЯГ:

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 27 серпня 1993 р. “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком” Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Установити, що всі види державної допомоги, компенсації, стипендії визначаються виходячи з мінімальної заробітної плати 20 тис. крб. на місяць, збільшеної в 1,8 раза.

Прем’єр-міністр України Л. КУЧМА

Міністр Кабінету Міністрів України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 2 грудня 1993 р. N 974

Про заходи в зв’язку з підвищенням мінімального розміру заробітної плати

ВИТЯГ:

У зв’язку із встановленням з 1 грудня 1993 р. нового розміру мінімальної заробітної плати Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Підвищити з 1 грудня 1993 р. тарифні ставки і посадові оклади працівників, військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 1993 р. N 393 “Про підвищення заробітної плати на державних підприємствах, в установах, організаціях”.

124

Зазначене підвищення може бути проведено:

на державних підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають на господарському розрахунку, а також орендних, заснованих на державній власності,

- в межах фонду споживання, збільшеного порівняно з 1990 роком у 1500 разів; на підприємствах і в організаціях, діяльність яких повністю або частково фінансується із бюджету і на яких тарифні ставки і посадові оклади працівників установлюються за умовами оплати праці, що діють на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях, - виходячи з реальних можливостей, але не більш як у 1500 разів проти діючих у 1990 році.

2. В абзацах третьому, четвертому та шостому пункту 4 Положення про регулювання фондів споживання підприємств, установ і організацій у 1993 році, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. N 471, число “500” замінити на число “1500”.

(курс 1$ = 12 600)

Виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра України Ю. ЗВЯГІЛЬСЬКИЙ

Міністр Кабінету Міністрів України І. ДОЦЕНКО

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 20 жовтня 1994 р. N 720

Про підвищення заробітної плати на державних підприємствах, в установах

і організаціях

ВИТЯГ:

З метою реалізації окремих положень доповіді Президента України про основні засади економічної та соціальної політики, підтриманої Верховною Радою України, Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. П’ідвищити:

а) на державних і заснованих на державній власності орендних підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають на госпрозрахунку, - верхню межу коефіцієнтів співвідношень тарифних ставок (місячних окладів) працівників до мінімального розміру заробітної плати, передбачених додатками N 1 - 3 до постанови Кабінету Міністрів України від 2 червня 1993 р. N 393, у 2 рази понад розміри, визначені відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 4 липня 1994 р. N

449. Тарифні ставки і посадові оклади працівників установлюються з урахуванням фінансових можливостей підприємств у межах зазначеного підвищення та мінімальних соціальних гарантій в оплаті праці, передбачених генеральною, галузевими і регіональними тарифними угодами;

б) на підприємствах і в організаціях, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету і на яких тарифні ставки і посадові оклади працівників установлюються за умовами оплати праці, що діють на госпрозрахункових підприємствах, - тарифні ставки і посадові оклади виходячи з фінансових можливостей, але не більш як у 6000 разів порівняно з діючими у 1990 році;

(курс 1$ = 78 600)

Міністр Кабінету Міністрів України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

125

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА від 8 лютого 1995 р. N 102

Про підвищення заробітної плати на державних підприємствах, в установах

і організаціях

ВИТЯГ:

Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

2. Підвищити:

а) на підприємствах і в організаціях, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету і на яких тарифні ставки і посадові оклади працівників установлюються за умовами оплати праці, що діють на госпрозрахункових підприємствах, - тарифні ставки і посадові оклади виходячи з фінансових можливостей, але не більш як у 10800 разів порівняно з діючими у 1990 році;

(курс 1$ = 116 900)

Міністр Кабінету Міністрів України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

УГОДА

про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних

Держав у галузі пенсійного забезпечення

ДАТА ПІДПИСАННЯ: 13.03.92 р.

ДАТА НАБУТТЯ ЧИННОСТІ: 13.03.92 р.

Уряди держав - учасниць цієї Угоди,

керуючись статтями 2, 4 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав,

виходячи з необхідності захисту прав громадян у галузі пенсійного забезпечення,

усвідомлюючи, що кожна держава - учасниця Співдружності повинна нести

безпосередню відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян,

визнаючи, що держави - учасниці Співдружності мають зобов’язання щодо

непрацездатних осіб, які отримали право на пенсійне забезпечення на їхній території

або на території інших республік за період їх входження до складу СРСР і реалізують

це право на території держав - учасниць Угоди,

визнаючи необхідність неухильного дотримання зобов’язань за міжнародними

угодами, укладеними СРСР з питань пенсійного забезпечення,

домовились про таке:

Стаття 1

Пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

Стаття 2

Пенсійне забезпечення військовослужбовців Збройних Сил держав - учасниць Співдружності і порядок виділення коштів на їх пенсійне забезпечення регулюються спеціальною Угодою.

До укладення спеціальної Угоди пенсійне забезпечення військовослужбовців Збройних Сил держав-учасниць здійснюється відповідно до законодавства, яке діяло на момент підписання державами цієї Угоди.

Стаття 3

Усі витрати, пов’язані із здійсненням пенсійного забезпечення за цією Угодою, несе держава, що надає забезпечення. Взаємні розрахунки не проводяться, якщо інше не передбачено двосторонніми угодами.

126

Стаття 4

Держави - учасниці Співдружності проводять політику гармонізації законодавства про пенсійне забезпечення.

Стаття 5

Ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди.

Стаття 6

1. Призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.

2. Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.

3. Обчислення пенсій проводиться з заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу.

У разі, якщо в державах - учасницях Угоди запроваджена національна валюта, розмір заробітку (доходу) визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії.

Стаття 7

При переселенні пенсіонера в межах держав - учасниць Угоди виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо пенсія того ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера.

Розмір пенсії переглядається відповідно до законодавства держави - учасниці Угоди за новим місцем проживання пенсіонера з дотриманням умов, передбачених пунктом

3 статті 6 цієї Угоди.

Стаття 8

Органи, що здійснюють пенсійне забезпечення в державах - учасницях Угоди, співпрацюють між собою у порядку, який визначається угодою між їхнім центральними органами.

Сторони уповноважують свої компетентні органи укласти зазначені угоди протягом не більше шести місяців з дня підписання цієї Угоди.

Стаття 9

Держави - учасниці Співдружності розглядають питання, не врегульовані цією Угодою, а також пов’язані з її застосуванням, шляхом переговорів.

Стаття 10

Держави - учасниці Співдружності беруть на себе зобов’язання інформувати одна одну про діюче в їхніх державах пенсійне законодавство, наступні його зміни, а також вживати необхідних заходів щодо встановлення обставин, які мають вирішальне значення для визначення права на пенсію та її розміру.

Стаття 11

Необхідні для пенсійного забезпечення документи, видані у належному порядку на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав і держав, що входили до складу СРСР або до 1 грудня 1991 року, приймаються на території держав - учасниць Співдружності без легалізації.

Стаття 12

Ця Угода набуває чинності з моменту її підписання.

Стаття 13

1. Кожний учасник цієї Угоди може вийти з неї, направивши відповідне письмове повідомлення депозитарію. Дія Угоди стосовно цього учасника припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм такого повідомлення.

127

2. Пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.

ВЧИНЕНО в місті Москві 13 березня 1992 року в одному дійсному примірнику російською мовою. Дійсний примірник зберігається в архіві Уряду Республіки Білорусь, який направить державам, що підписали цю Угоду, його завірену копію.

За Азербайджанську Республіку(підпис)

За Російську

Федерацію (підпис)

За Республіку Білорусь (підпис)

За Республіку

Таджикистан (підпис)

За Республіку Вірменія (підпис)

За Туркменістан

(підпис)

За Республіку Казахстан (підпис)

За Республіку

Узбекистан (підпис)

За Республіку Киргизстан (підпис)

За Україну (підпис)

За Республіку Молдова (підпис)

128

ВЕРХОВНІЙ РАДІ УКРАЇНИ,

КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ,

КОМІТЕТУ ВРУ З ПИТАНЬ ПРИВАТИЗАЦІЇ,

ГЕНЕРАЛЬНІЙ ПРОКУРАТУРІ УКРАЇНИ,

УПОВНОВАЖЕНОМУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ, НАЦІОНАЛЬНОМУ БАНКУ УКРАЇНИ, ФОНДУ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ, ОЩАДНОМУ БАНКУ УКРАЇНИ,

особисто І. Юхновському та А.Лобову

Звернення Яремків Ольги Михайлівни, 79039, м. Львів

30 листопада 2001 року я звернулась в Галицький місцевий суд м.Львова зі скаргою на дії службових осіб Державної податкової інспекції Залізничного району м.Львова,

в якій я ставила питання щодо надання відповіді стосовно строків повернення мені суми боргу держави переді мною і погашення заборгованості за комунальні послуги за рахунок того ж боргу. Рішення суду від 7 травня 2003 року прийняте на мою користь, але дотепер не виконано. Однак, факт подання такої скарги та подібних аналогічних скар інших громадян, на мою думку, став передумовою неприйняття Верховною Радою України закону, котрим передбачалось виселення громадян з квартир за несплату комунальних послуг, тобто це зупинило остаточне перетворення більшості громадян з потенційних власників (початок 90-х років) на бомжів.

Борг держави, про який йдеться, складав заощадження, втрати від інфляції і суму на депозитному приватизаційному рахунку, відповідно до постанови Кабінету Міністрів № 655 від 25 листопада 1992 року. На жаль, складається враження, що приймаючи цей нормативний акт, влада вже тоді знала, що він не буде виконаний.

Рівно через 27 днів після подачі моєї скарги ця постанова втратила чинність, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1758, що викликало у мене пересторогу, і я ще раз, вже в котре, почала ще глибше вникати

в суть цього історичного документу. Аналізуючи всі пункти цієї постанови, в мене виникло ще багато запитань, крім тих, які я вже впродовж 7 років ставлю в своїх судових справах в Галицькому місцевому суді м.Львова, обласному суді, Верховному Суді України та Європейському Суді. Всі ці питання я висвітлила у своєму економічно-правовому аналізі перехідного періоду в Україні ( 1991-2001 років) “ Обкрадена Україна”, на який мною було оформлене право інтелектуальної власності, а метеріали досліджень направлені Верховній Раді України, Генеральній прокуратурі та іншим державним установам і засобам масової інформації.

В результаті моїх досліджень в мене виникли питання стосовно змісту постанови КМУ № 655 від 25 листопада 1992 року, а саме:

Пункт 1 Постанови: “Провести випуск приватизаційних майнових cертифікатів у вигляді приватизаційних депозитних рахунків”.

Я вважаю, що цей пункт сформульований не правильно. На мою думку, його текст не відповідає змісту, котрий закладався при винесенні постанови. Очевидний зміст цього пункту: “Провести випуск приватизаційних майнових сертифікатів у відповідності до відкритих приватизаційних депозитних рахунків”.

Пункт 2 Постанови: “Національному банку України до 1 грудня 1992 р. здійснити емісію приватизаційних майнових сертифікатів номінальною вартістю 30 тис. крб. на загальну суму 1520 млрд. крб. і зарахувати її на спеціально відкритий позабалансовий рахунок в Ощадному банку України”.

Моє запитання № 1:

Чому до 1 грудня, а не до 1 червня у відповідності до п. 4 Постанови Верховної Ради № 2174-ХІІ від 6 березня 1992 року, який сформульований наступним

129

чином: “Кабінету Міністрів України, Міністерству фінансів України і Ощадному банку України забезпечити до 1 червня 1992 року місцеві відділення Ощадного банку України бланками приватизаційних паперів”?

Яка причина такої затримки? Це можна зрозуміти порівнявши дані інфляції, які подані в таблиці з початковою стартовою ціною приватизаційного депозитного рахунка і сертифіката.

Подаю офіційний курс

української валюти до долара США:

Дата

Назва

Офіційний курс

валюти

04.01.1992 р.

100 USD

55-49

28.05.1992 р.

100 USD

57-12

04.07.1992 р.

1 USD

134-80

29.08.1992 р.

1 USD

205-00

26.11.1992 р.

1 USD

625-68 - на час виходу

ПКМУ № 655

Чому сертифікати були реально видані громадянам аж у 1995 році? Адже на момент отримання мною свого сертифіката, в 1995 році, і отримання відповідного права реалізувати його шляхом вкладання в своє підприємство, яке приватизову-валось, органи приватизації відмовили мені у прийняті сертифіката.

Про депозитний рахунок в Ощадному банку я нічого не знала, а спроби з’ясувати це питання ні до чого не привели.

Курс української валюти на 1 листопада 1995 року дорівнював 177200 купоно-карбованців за один долар США.

В результаті таких фінансових хитрощів Кабінету Міністрів наш сертифікат зі стартової ціни 30 тис крб, еквівалентних 54 тис. доларів США, знецінився до 10 гривень, і народ було введено в оману, стосовно його реальної вартості.

За тою ж схемою було обдурено також громадян Росії та інших держав колишнього СРСР.

Моє запитання № 2:

Чому визначаючи ціну майна (капіталу) кожного громадянина Ви берете суму майна і ціну сертифікатів і не вказуєте чисельність населення? Адже (арифметично) Ви вказуєте ділене, упускаєте дільник і вказуєте частку. Як Ви визначили частку не вказуючи дільника? Адже вихідними даними в таких підрахунках мали бути : ділене (сума майна), дільник (чисельність населення)

і лише тоді ціна сертифіката - частка.

Моє запитання № 3:

Чому чисельність населення Ви порахували 50 666 666,6... в періоді, а не 52 мільйони, як ми всі вважали і як було зафіксовано у статистичних показни-ках. Це випадковість? Чи спланований акт? Для чого було міняти статистичну кількість 52 мільйони на таку злощасну цифру?

Пункт 3 цієї постанови гласить: “Ощадному банку України забезпечити від-криття кожному громадянинові України іменного приватизаційного депозитного рахунку на вартість одного приватизаційного майнового сертифіката за умовами внесення громадянином першого платежу за об’єкт, що приватизується”.

Перша частина речення зрозуміла. Не зрозумілим є вираз “за умовами внесення громадянином першого платежу за об’єкт, що приватизується”. По-перше прива-тизація за приватизаційними майновими сертифікатами - це безгрошова приватизація, це роздержавлення, так? А от це обумовлене внесення якоїсь суми? Що це за сума?

130

Де її повинен взяти наш громадянин? І навіщо було цей пункт чимось обумовлювати тобто спотворювати його?

І саме головне: Чи відкриті ці рахунки? І чому громадяни 12 років за цей рахунок нічого не знають? Адже сертифікат -це лише знак вартості, а вартість - це майно, яке громадяни мали придбати за кошти на приватизаційному депозитному рахунку. І якщо громадяни продали свій сертифікат за 10 гривень, то решта суми знаходиться на рахунку? Оскільки новий власник сертифіката міг ско-ристатись лише сумою 10 грн. 50 коп. А депозитним рахунком без довіреності він скористатись не міг. І взагалі, як можна було скористатись навіть сумою 10.50, без відома власника рахунку, якщо сертифікат був ІМЕННИЙ?

Питання № 4:

Пункт 4 Постанови: “Установити, що кошти з приватизаційних депозитних рахунків (приватизаційні майнові сертифікати), використані громадянами для розрахунків за придбані об’єкти приватизації та зараховані до відповідних позабюд-жетних фондів приватизації, погашаються і вилучаються з обігу”.

Цей 4 пункт також не дуже зрозумілий. Як саме відбувався процес погашення цих коштів на депозитному рахунку?

І як взагальному виконана ця постанова? І чи взагалі виконана? Хто несе персо-нальну відповідальність за виконання цієї постанови? В чиїй власності ці підприємства перебувають на даний час? Резидентами якої держави є ці власники? І в які держави йдуть прибутки та податки з прибутку тих підприємств? Адже мова іде про 70% всього капіталу держави, який мав бути приватизований за приватизаційні майнові сертифікати! Ці кошти мали бути стартовим капіталом кожного громадянина України

і забезпечити всім достойний рівень життя.

Невиконання цієї постанови і інших законів щодо роздержавлення, тягне за собою безробіття, еміграцію, смертність, спад народжуваності, одним словом є основною причиною геноцидом українського народу. Тому я пропоную почати процес, в якому народ витребує звіт влади про виконання всіх пунктів цієї постанови.

Про 30% капіталу України, який мав залишитись у власності держави, для забезпечення виконання нею міжнародних угод про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності незалежних держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року та про принципи і механізми обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР від 13.03.1992 року, в яких держава взяла на себе зобов’зання виплати пенсій, зароблених за період до 1991 року, мова йтиме в зверненні “Пенсії, заощадження, соціальний захист, культура, наука, освіта та інше” . Адже прибутки від результатів діяльності цих підприємств мали йти на покриття боргу перед народом. В чиїй властності ці підприємства на даний час? Хто привласнює прибутки? В чиї держави йдуть податки з тих підприємств?

Відповіді на всі ці актуальні для кожного громадянина Україні питання повинні надати:

- Президенти України,(Кравчук Л.М. та Кучма Л.Д.),

- усі уряди України, починаючи з 1990 року, від імені котрих прошу відповісти

Вас;

- Верховна Рада України та всі депутати всіх скликань,

- народні депутати всіх інших рівнів, всіх скликань.

Постанова № 655 від 25 листопада 1992 року, про яку йшлося вище, прийнята за підписом Першого віце-прем’єр-міністра України І.Юхновського та Міністру Кабінету Міністрів України А.Лобова.

З повагою і сподіванням на відповідь та вжиття заходів

Ольга Яремків.

30 грудня 2004 року. – 15 лютого 2005 року

131

132

133

Національний банк України

Яремків Ольги Михайлівни

79039 м.Львів, вул. Бортнянського 34, кв.30, тел.33-24-28

У відповідності до положень Законів України “Про інформацію”, “Про звернення громадян” прошу Вас надати довідку щодо вартості української грошової одиниці протягом перехідного періоду 1991-2003 років по відношенню до карбованця 1990 року, як базисного періоду визначеного законодавством України.

Протягом десяти років перехідного періоду нам були відомі співвідношення української валюти до долара США та інших валют світу. Але враховуючи той факт, що Україна виходила з рубльової зони, а не з зони обігу доларів, для дослідження аналізу і синтезу економічних процесів розвитку України, визначення показників динаміки росту чи спаду економічного потенціалу держави, доцільно знати саме таке співвідношення.

Я звернулась із відповідним запитом до Державного комітету статистики України, однак він листом №12-02-3/36 від 07.11.03 р. повідомив, що питання грошово-кредитної і банківської статистики належать до компетенції Національного банку України.

Зважаючи на викладене, звертаюсь до Вас як до уповноваженого державного органу щодо порушених мною питань.

Відповідь прошу надіслати на мою адресу у визначені законодавством терміни.

Заздалегідь вдячна. Яремків О.М.

Додаток: копія відповіді Держкомстату від 07.11.03 р. №12-02-3/36

10.12.2003 р.

134

135

Генеральному прокурору України

п. Потебеньку М.О.

Яремків Ольги Михайлівної

79039, м. Львів,

вул. Бортнянського 34, кв.30

Вельмишановний Михайле Олексійовичу!

На мою думку приватизація в Україні проходить не у відповідності до чинного законодавства, зокрема Конституції України.

Прошу Вас призупинити приватизацію, як незаконний процес пограбування народу.

Надсилаю Вам матеріали книжки “Обкрадена Україна. Історико-економічно-правовий аналіз перехідного періоду в Україні (1991-2000 роки)” для ознайомлення.

Одночасно прошу Вас, якщо я помиляюсь, спростувати моє бачення у викладеній роботі і надати відповідь.

З повагою О.Я. Яремків

24.04.2001 р. (копія)

136

Заступнику прокурора

Львівської області

державному раднику юстиції

3 класу

Ожогу Г.М.

Яремків О.М.

79039, вул. Бортнянського, 34,

кв.30

м. Львів

Направляю звернення мешканки м. Львова Яремків О.М. для уточнення доводів і в залежності від цього подальшого розгляду.

Про результати повідомити автора.

Додаток: на 1 арк. та 1 бр. першому адресату.

Начальник відділу нагляду за додержанням законів у сфері економіки

старший радник юстиції Л.С.Ніколенко

гр-ці Яремків О.М.

79039, м.Львів, вул. Бортнянського, 34/30

По Вашому зверненню, адресованому до Генеральної прокуратури України, роз’яснюю, що питання законодавчого характеру не входять у компетенцію органів прокуратури, а тому Ваші пропозиції щодо вдосконалення діючого законодавства про приватизацію Ви вправі скерувати безпосередньо

у відповідні профільні комітети та комісії Верховної Ради України.

У зв’язку з викладеним підстав для втручання органів прокуратури в даному випадку не має.

Начальник відділу нагляду

за додержанням і застосуванням законів

старший радник юстиції М.М. Піхут

137

Генеральному прокурору України

ОСОБИСТО

Генеральна прокуратура України

м.Київ, вул.Різницька, 13/35

Яремків Ольги Михайлівни

м.Львів, вул.Бортнянського, 34/30

Щодо порушень законодавства України

під час приватизації державного майна

ПОВТОРНО

24.04.2001 р. я направила в Генеральну прокуратуру України лист з додатком-книжкою “Обкрадена Україна”, де я висвітлила факти порушення законодавства та прав громадян України в ході приватизації. У своєму зверненні я поставила ряд питань, що на мою думку мають виняткову вагу, оскільки вони стосуються проблем приватизації, які носять загальнодержавний та загальнонаціональний характер, зачіпають права та інтереси більшості громадян України.

06.05.2001 р. я отримала Вашу відповідь за №07/2р., з якої зовсім не зрозуміла доля мого звернення, немає відповідей на поставлені мною запитання та не названо відповідального працівника прокуратури, що розглядатиме моє звернення. Також не повідомлено чи була порушена кримінальна справа проти міністерських чиновників по факту порушення ними законів України щодо приватизації державного майна (описано мною в брошурі “Обкрадена Україна”). Навпаки – моє звернення було перенаправлене в Прокуратуру Львівської області, де факти порушення законів були протрактовані як пропозиції щодо змін в законодавчі акти.

Я не задоволена відповіддю Генеральної Прокуратури на моє звернення. Враховуючи наведене, прошу Вас:

1. Повторно розглянути моє звернення і надати повну та вичерпну відповідь на поставлені мною запитання.

2. Розгляд мого звернення провести особисто, без направлення в обласну прокуратуру.

3. Керуючись Конституцією України, Законом України “Про прокуратуру”, на підставі інших законів та підзаконних актів стати на захист моїх порушених прав та інтересів.

Додатково надсилаю ще один примірник брошури “Обкрадена Україна”. Прошу Вас, незважаючи на Вашу зайнятість прочитати .запропоновану працю, оскільки саме в ній детально описано факти порушення законів.

З повагою та сподіваннями

на правовий захист Яремків О.М.

06.06.2001 р.

138

Першому заступнику прокурора Львівської області старшому раднику юстиції Татарину Б.С.

Яремків О.М.

79039, вул. Бортнянського, 34,

кв.30

м. Львів

Надсилаю за належністю повторне звернення мешканки м. Львова Яремків О.М. щодо порушень чинного законодавства і прав громадян в ході приватизації та неповноти відповіді прокуратури на попереднє звернення.

Про результати повідомте автора.

Додаток: на 1 арк. та 1 кн. першому адресату.

Начальник відділу нагляду

за додержанням законів у

сфері економіки

старший радник юстиції Л.С. Ніколенко

Яремків О.М.

м.Львів,вул.Бортнянського,34/30

Ваше звернення, яке надійшло до прокуратури області з Генеральної прокуратури України, розглянуто.

Повідомляємо, що з порушених у Вашому аналогічному попередньому зверненні, питань прокуратурою області Вам дано вичерпну вмотивовану відповідь за №07-291-01 від 23.05.2001 р. і підстав для прокурорського втручання по ньому немає.

Водночас роз’яснюємо, що вирішення спірних питань майнового характеру, захисту права власності, згідно з чинним цивільним законодавством України, Законом України “Про власність” є в компетенції судових органів, куди зацікав-лені особи вправі самостійно звернутися у встановленому законом порядку.

Перший заступник

прокурора області

Б.С.Татарин

старший радник юстиції

139

Київ, вул. Грушевського, 5

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Комісія з питань приватизації

Яремків Ольги Михайлівної

79039, м. Львів,

вул. Бортнянського 34, кв.30

На мою думку, приватизація в Україні проходить не у відповідності до чинного законодавства, зокрема Конституції України.

Прошу Вас вжити заходів щодо призупинення приватизації, як незаконного процесу пограбування народу та винести дане питання на розгляд Верховної Ради України.

Надсилаю Вам матеріали брошури “Обкрадена Україна. Історико-економічно-правовий аналіз перехідного періоду в Україні (1991-2000 роки)” для ознайомлення.

Одночасно прошу Вас, якщо я помиляюсь, спростувати моє бачення у викладеній роботі, доповнити або визнати правильними мої доводи, і надати відповідь.

З повагою О.Я. Яремків

6.06.2001 р.

Надійшов 11.06.2001 р., вручений в цей же день в експедицію Верховної Ради спеціалісту Антонечко.

(Відповіді не отримано)

140

УГОДА

про принципи і механізм обслуговування внутрішнього

боргу колишнього СРСР

ДАТА ПІДПИСАННЯ: 13.03.92 р. (з відкладальною умовою)*

Уряди держав - учасниць цієї Угоди,

визнаючи необхідність наступності за зобов’язаннями колишнього Союзу

РСР перед громадянами,

виходячи з необхідності фінансового забезпечення заходів щодо оздоровлення економіки і переходу до ринку, проведення узгодженої фінансово-кредитної та соціальної політики,

погодились про таке:

Стаття 1

Для цілей цієї Угоди до державного внутрішнього боргу відносяться заборгованість уряду колишнього СРСР населенню щодо залишку внесків в ощадних банках, щодо випущених і непогашених державних позик випуску 1982 і 1990 років, включаючи нараховану компенсацію, доходи і відсотки щодо них, суми компенсації на внески громадян за довгостроковими договорами страхування, а також інша заборгованість Держбанку СРСР, використаних для фінансування витрат союзного бюджету.

Стаття 2

Сторони беруть зобов’язання щодо погашення державного боргу колишнього Союзу РСР перед населенням у сумах пропорційно залишку заборгованості, яка рахується на 1 січня 1991 року на балансах установ Ощадбанку СРСР на території кожної зі Сторін.

Розподіл між Сторонами решти заборгованості Держбанку СРСР, Держстраху СРСР і за іншими складовими внутрішнього боргу здійснюється за інтегрованим показником, виходячи з відповідних частин кожної Сторони у виробленому національному доході та використаному обсязі централізованих капітальних вкладень із союзного бюджету на території кожної зі Сторін у середньому за 1986 - 1991 роки.

Стаття 3

Усі витрати на обслуговування державного внутрішнього боргу колишнього Союзу РСР за період, починаючи з 1 січня 1992 року, здійснюються Сторонами за рахунок їхніх державних бюджетів.

Стаття 4

Визнати за доцільне провести конверсію облігацій державної внутрішньої виграшної позики випуску 1982 року і державних казначейських зобов’язань колишнього СРСР щодо позики, випущеної в 1990 році, шляхом зарахування відповідних сум до внесків у банки, обміну на облігації державних позик та інші форми залучення коштів населення держав - учасниць цієї Угоди.

Тиражі виграшів щодо державної внутрішньої виграшної позики СРСР випуску 1982 року в подальшому не проводити.

141

Стаття 5

Доручити міністерствам фінансів сторін прийняти на свої баланси від Держбанку СРСР відповідні суми державного боргу колишнього СРСР перед населенням, переоформивши на борг цих держав у порядку, погодженому з центральними (національними) банками.

Порядок поділу і взаєморозрахунків щодо решти частини державного внутрішнього боргу колишнього Союзу РСР визначається окремою угодою з урахуванням положення, що випливає із статті 2 цієї угоди.

Стаття 6

Угода набуває чинності з моменту її підписання.

ВЧИНЕНО в м. Москві 13 березня 1992 року в одному дійсному примірнику російською мовою. Дійсний примірник зберігається в архіві Уряду Республіки Білорусь, який направить державам, що підписали цю Угоду, його завірену копію

За Уряд

За Уряд Молдови (- з урахуванням змін

За Уряд

Азербайджанської

в 2 статті (додаються); - у II абзаці 2

Республіки

статті - в середньому за 1986 - 1990 рр.

Вірменія

(підпис)

та заборгованість на 01.01.91 р.)

(підпис)

За Уряд

За Уряд Республіки Білорусь (з урахува-

Російської

нням зауважень, що додаються, та в

За Уряд

Федерації

частині другій статті 2 вважати забор-

Республіки

(підпис)

гованість в середньому 1986 - 1990 рр.)

Таджикистан

(підпис)

За Уряд

За Уряд Туркменістану

За Уряд

Республіки

(підпис)

Республіки

Казахстан

Киргизстан

(підпис)

За Уряд

За Уряд України (з

Республіки

урахуванням пропозицій

Узбекистан

Республіки Білорусь)

(підпис)

142

Стаття 384. Вклади громадян у кредитних установах Громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах

та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді процентів або виграшів, провадити безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданих у встановленому порядку правил.

Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника.

Порядок розпорядження вкладами, внесеними в державні трудові ощадні каси та в інші кредитні установи, визначається їх статутами і зазначеними у частині першій цієї статті правилами.

Стаття 385. Звернення стягнення на вклади

Стягнення на вклади громадян у державних трудових ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволено цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, рішення суду чи постанови народного судді про стягнення аліментів (при відсутності заробітку або іншого майна, на яке можна звернути стягнення) або рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Конфіскація вкладів громадян у зазначених кредитних установах може бути проведена на підставі вироку, що набрав законної сили, або винесеної відповідно до закону постанови про конфіскацію майна.

(Із змінами, внесеними згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 01.03.85 р. N 8520-X)

143

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................................. 3

Звернення.................................................................................................................... 3

Приватизація чи «прихватизація»?.............................................................. 7

Позовна заява......................................................................................................... 17

Заява щодо нарахування дивідендів.......................................................... 20

Інфляція..................................................................................................................... 22

Кредитно-бінківська система........................................................................ 28

Заощадження.......................................................................................................... 28

Податкова політика............................................................................................. 32

Додаткова вартість (додана вартість)....................................................... 32

Що ми будуємо?................................................................................................... 33

Висновок................................................................................................................... 37

ІІ частина

Економічний аналіз періоду за 1991 – 2000рр. згідно з чинним

законодавством, тобто згідно з підзаконними актами.................... 41

Як вплинула інфляція перехідного періоду на розмір пенсій..... 54

Інвестори................................................................................................................... 64

Декларація про доходи громадянина........................................................ 72

Земля, іпотечний кредит, земельна рента, орендна плата........... 75

Планова система соціалізму.......................................................................... 76

Грошова система в Україні............................................................................ 78

Особистий приклад поневірянь. У судах теж..................................... 82

Висновки................................................................................................................... 86

Післяслово............................................................................................................... 89

ІІІ частина

Офіційний курс НБУ долара США до грошової

одиниці України................................................................................................... 94

Заяви, скарги, звернення та відповіді на них....................................... 97

Ключові закони, якими гарантовано кожному громадянину України

безоплатну передачу майна згідно майнових сертифікатів..... 108

Відповідальність керівників держави за невиконання

законів України................................................................................................... 112

Рецензія на видання......................................................................................... 116

Зверненя до всіх гілок влади...................................................................... 117

144

145

НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНЕ ВИДАННЯ

Ольга Яремків

Обкрадена Україна

Літературна редакція

Підписано до друку

Формат

Гарнітура

Умов. друк. арк. 7,03

Умовн.фарбовідб. 7,21

Видавництво